Просто у Варшаві про козаків розповідають такі страшні речі, що я не міг повірити в те, що ти, мій рідний дядько, береш участь у всій цій смуті, але ти сам сказав, що ти тепер сотник і...
А там не розповідають, що ми людожери? перебив його Тимофій, задерикувато блиснувши очима.
Ні, до такого вони ще не додумалися, мимоволі всміхнувся Юрій.
Дивно! Гаразд, Юрку! Пора спати, бо завтра я маю намір виїхати з першими променями сонця, сказав Тимофій і, повечерявши, пішов спати.
Наступного дня Тимофій і Юрій покинули Львів. Тимофій так поспішав, що Юрій, який не звик до таких подорожей, не витримав і почав благати дядька хоч іноді зупинятися на відпочинок. Тимофій змушений був поступитися, хоча в душі злився передусім на самого себе. «Якби я хоч трохи раніше до цього додумався! Хоча мені сказали, що вони поїхали до Львова, ось я зовсім і не думав про це. Але спочатку треба все ж заїхати у Волховиці й дізнатися, чи немає там листа від гетьмана. Хоча б не було! Хоча б викроїти ще трохи часу! Я і так занадто багато днів прогаяв», думав Тимофій і з незадоволенням направив Ворона дорогою, що вела до Волховиць.
Розділ ХХІV.КОХАННЯ ТА РЕВНОЩІ
Дорогою до Волховиць Михайлик їхав верхи поруч із Максимом і в душі заздрив молодому козаку добре йому, він здоровий, і батько взяв його із собою на війну! У голові підлітка крутилася думка: проводити Орисю додому, а потім узяти та поїхати разом із Кривоносенком. Але потім Михайлик згадував свого батька й розумів, що викличе цим учинком його гнів. Однак насправді хлопчик усвідомлював, що він просто не зможе воювати. Не зможе підняти шаблю, позбавити життя іншу людину й не відчувати мук совісті за вбивство. Та й шаблею володіти, як слід, він не вміє! Тому Михайлик лише зітхав, адже розумів, що його мрії ніколи не здійсняться.
Дорога минула швидко, і Орися з Михайликом із полегшенням побачили, що будинок цілий, лише ворота були зачинені. Але коли підїхали ближче, то Михайлик помітив, що на частоколі несли варту не гайдуки батька, а якісь козаки. Підліток хоробро підїхав до замкнених воріт власного дому і, переговоривши з козаками, зі щасливою усмішкою повернувся назад.
Важкі ворота розчинилися, і з них вийшов Тимофій. Орися, побачивши його, не повірила своїм очам. «Тимофій!» прошепотіла дівчина, вискочила з карети і, підхопивши спідниці, побігла йому назустріч. Опинившись у його сильних руках, відчуваючи, як міцно він її обнімає, Орися не памятала себе від щастя. Як же давно вона не бачила коханого! А Тимофій знайшов її вуста й почав палко цілувати. Закохані забули про те, що вони не одні, що на них зусібіч дивляться люди, та були не в силах відірватися одне від одного. Однак Орися схаменулася.
Тимофію, на нас люди дивляться, прошепотіла вона. Недобре це ми робимо.
Та хай дивляться! Я занадто щасливий, щоб ще на сторонніх увагу звертати, шепотів Тимофій, ледь знайшовши в собі сили відірватися від губ коханої дівчини.
Він дивився на Орисю й не міг надивитися його мила стала ще гарнішою. Лише зникла та дитяча наївність погляду, яка підкорила його минулого літа, Орися дивилася на нього зовсім дорослими, мудрими очима. Зате в них світилося таке кохання до нього, таке щастя, що вона бачить його і він поруч із нею, що Тимофій мимоволі пошкодував про те, що вони не одні.
Я так скучив за тобою! Кохана! Щастя ти моє! промовив Тимофій, ледь стримуючись від того, щоби знову не полізти до неї цілуватися. Коли я дізнався, що коїться в Поділлі, то відразу приїхав до Волховиць, аби захистити тебе. Але тут вас не було. Семен сказав мені, що Матвій відвіз вас до Львова. Я поїхав туди й дізнався, що ані ти, ані Михайлик узагалі не приїжджали туди. Орисю, кохана моя, я думав, що збожеволію з тривоги за тебе, не знаючи, що з тобою трапилося! А ви були весь цей час у Барі?
Так, відповіла Орися. Пан Матвій збирався везти нас у Львів, але потім відправив до Бара.
А де сам Матвій?
Навіть не знаю! Сказав, що їде до тебе. А нам із Михайликом повідомив, що буде найкраще, якщо ми поживемо в Барі він надійніший. Щоправда, війська пана Кривоноса його захопили...
Що?! Тимофій спохмурнів, а в його очах майнула тривога.
Так, козаки пана Кривоноса взяли Бар два дні тому. А я випадково потрапила до Максима, сина полковника, тому мені не заподіяли шкоди, адже й він, і пан полковник знайомі з тобою. Пан Кривоніс піклувався про мене, наче про рідну доньку, і ось Максим привіз нас із Михайликом додому.
Тимофій похолов, адже зрозумів, що його кохана дивом уникнула біди, але промовчав, не став їй нічого говорити. Він озирнувся навколо себе оточуючі з цікавістю спостерігали цю сцену, не приховуючи усмішок. Він помітив Кривоносенка, який досі сидів верхи й зі сміхом говорив Михайлику: «Ось так завжди виходить! Я панночку рятував, піклувався про неї, а цілує її інший! Немає на світі справедливості!» Потім він зліз із коня й пішов до Тимофія вітатися.
Ну нарешті пан мене помітив! зі щирою радістю, весело вигукнув Максимко. Радий тебе бачити! Яким вітром тебе сюди занесло?