Я не впевнений, що маю право вирішувати їхні долі!
Ти мусиш зловити їх і стратити як злодіїв, спокійно відповів старий козак так, наче це була основа самого буття.
Я не можу цього зробити. Я не суддя!
Ти мусиш, Тимофію! Згадай, як у нас на Січі було строго з крадіжками. І, крім того, ти сотник Війська Запорізького, і твій обовязок підтримувати лад. Не забувай, що гетьман наказав стратити всіх тих, хто безбожно грабував і бешкетував на Задніпровї. Війна війною, але такі ось грабежі треба притинати. Якщо ти їх тепер відпустиш, вони розорять ще не одне село й маєток, збезчестять і вбють ще не одну жінку.
Одна справа, коли я вбивав, воюючи з ворогами, і зовсім інша коли я мушу навмисно вбити, задумливо промовив Тимофій. Данило, а скільки років ми з тобою грабували? Скільки татар ми з тобою вбили? То хіба я маю право судити інших за те, у чому грішний сам?
Ти ґвалтував і вбивав жінок? Ти грабував беззахисних і безпомічних? з холодним спокоєм запитав Данило. Ні! Ані ти, ані я, та й ніхто з наших товаришів не осоромив себе цим. Ми воювали з тими, хто міг дати нам відсіч. Чи не так? А тут грабують і вбивають тих, хто не може сам себе оборонити. То чи варто вагатися, караючи таких смертю?
Тимофій похмуро щось обмірковував, спостерігаючи, як Гриць вносить на його обійстя Ванду, як біля неї голосить Одарка. «Дивна в мого Данила життєва філософія», подумав він.
Ким ти був до того, як став вільним козаком? несподівано запитав Тимофій.
Бондарем, здивувався Данило, не зовсім розуміючи,
навіщо його сотникові це знати.
Ти якоюсь мірою наслідуєш Діогена , брате, усміхнувся Тимофій і пішов до своїх козаків.
Данило так нічого й не зрозумів. Адже він не мав можливості вивчати філософію і не уявляв, що спільного він може мати з якимось Діогеном і хто це взагалі такий. Тому, здивовано знизавши плечима, пішов слідом за своїм сотником.
Гриць заніс Ванду в дім. «Неси її сюди, хлопче. Клади її на ліжко. Ой, бідолашна панночка!» голосила Одарка над Вандою. Грицько вклав дівчину на ліжко й нишком зазирнув їй в обличчя, чи то очікуючи, що вона подякує йому, чи то просто щоби зайвий раз поглянути на чарівну панянку. Але дівчина відчужено дивилася навколо себе, не цікавлячись тим, хто й куди її несе, не усвідомлюючи, де вона опинилася, і не звертала уваги ані на хлопця, ані на плач і голосіння няньки, що безглуздо тупцювала біля неї, ані на Оксану, яка швидко прийшла. Знахарка й далі в цей смутний час самотньо жила в лісі, не боячись стати жертвою грабунку й насильства, хоча Одарка не раз умовляла її перебратися в маєток. Але Оксана вперто відмовлялася.
Ой, нещасна панночка! Ой, що ж робити?! бідкалася няня.
Та не реви ти! відмахнулася Оксана, досадливо подумавши про те, що, мабуть, це хвороба всієї челяді у Волховицях плакати й голосити з найменшого хвилювання. Вона оглянула рану Ванди, промила її й заново перевязала, а потім із допомогою Одарки перевдягла дівчину, знявши брудну сукню. Ванда була дуже слабкою, оскільки втратила багато крові.
Де я? слабким голосом запитала дівчина.
У Волховицях, панночко. Тебе пан Тимофій привіз. То що сталося у вас? запитала Одарка, накриваючи дівчину простирадлом і поправляючи їй подушки.
На наш будинок напали розбійники, а потім хтось із челяді відчинив їм ворота. Вони почали грабувати будинок, убили батька, схопили матір і сестру... слабким, уривчастим голосом розповідала Ванда. Мене теж схопили... Вони хотіли... вона замовкла, не знаючи, як сказати про те, що її намагалися зґвалтувати. Але я почала кусатися й відбиватися щосили, тоді мене вдарили ножем, а потім кинули... дали спокій дівчина замовкла й тихо заплакала, не маючи душевних сил повідати про пережитий жах.
Оксана стомлено терла лоба, поглядаючи на нещасну дівчину, а потім відкликала Одарку вбік і прошепотіла:
Вона може померти. Втратила дуже багато крові.
О Матір Божа! Зглянься над цим дитям! вигукнула нянька. Невже її не можна врятувати?
Оксана заперечливо похитала головою.
Може, і викарабкається, але це досить сумнівно. Поглянь на неї. Он яка бліда.
Слухай, Оксано! Ти не здумай панові Тимофієві вибовкати про те, що пан Матвій домагався панночки. Ти ж розумієш, що тоді буде. Гляди мені! строго вимагала Одарка.
Могла б і не попереджати, сухо відповіла знахарка.
Тимофій пустився в погоню за розбійницькою ватагою. Він розумів, що зобовязаний покарати їх, хоча навіть після розмови з Данилом не був упевнений, що має право це робити. Семен, до його невдоволення, увязався з ним. Тимофій дивився на племінника і трохи заздрив йому Семена не обтяжували моральні вагання, які терзали його самого.
На слід грабіжників козаки напали швидко. Ті йшли, не поспішаючи, перевантажені возами з краденим добром і цілим стадом викраденої худоби, нікого не побоюючись, тому що нікому було дати їм відсіч. Зграя складалася приблизно з тридцяти-сорока осіб, зовнішній вигляд яких не викликав сумнівів у їхній мерзенній професії. Козаки, наздогнавши, оточили їх, але тут уперед вийшов сам отаман.
Ви хто такі й чому чините нам перепони? гордовито запитав він.
Ти хто будеш? холодно запитав Тимофій.