Тоді, хлопці, їх треба переловити живими. Подивимося, хто це й за кого вони себе видають. Грицю! Візьми панну. Залишишся тут, у лісі, і подбаєш про неї. Тільки гляди мені, обережно! наказав Тимофій, передаючи хлопцеві дівчину.
Нещасна Ванда ні на що не звертала уваги, тому байдуже перейшла з одних рук в інші. Грицько, досі збентежений побаченим під час перевязки видовищем, дбайливо узяв дівчину на руки й поніс на невелику лісову галявинку.
Коли Тимофій виїхав на узлісся, то біля маєтку вже нікого не було, тільки лежало кілька вбитих. Придивившись, він помітив, що на частоколі зібралися гайдуки. «Отже, Матвій не поїхав», подумав Тимофій і попрямував до воріт.
Його мало не підстрелили. Але все ж хтось упізнав у ньому свого пана, тому ворота незабаром розчинилися, і з них назустріч своєму дядькові безстрашно вийшов Семен. За час свого самотнього життя він став пиячити набагато менше, а зараз, на подив, узагалі був тверезим.
Дядьку! Слава Богу! вигукнув Семен, сяючи з радості. Нарешті ти тут!
Де Орися? відразу, навіть не вітаючись, запитав Тимофій.
У Львові, злегка усміхнувшись, відповів племінник. Батько відвіз туди її і брата майже дві седмиці тому.
Тимофій полегшено зітхнув. «Боже! Дякую тобі! Отже, моя кохана жива й неушкоджена. Щастя моє, ти в безпеці», думав він, переводячи дух.
А чому ти тут? Де Матвій? запитав він небожа.
Не знаю. Батько зібрався йти воювати з тобою. Принаймні, він мені так сказав. А мене залишив тут, наглядати за Волховицями.
Та як він міг залишити тебе самого в таку лиху годину? Чим він узагалі думав? Невже йому маєток дорожче за сина? обурився Тимофій, бо не очікував такого навіть від Матвія.
Дядьку, я вже дорослий! І крім того, я сам попросився, не без гордості відповів Семен. Мені не хотілося їхати разом із батьком, тому й вирішив ліпше залишитися тут. Та й батько дав мені більшу частину своїх хлопців.
Тимофій спохмурнів. Він знав, що Матвій занадто вимогливий та суворий із синами, і племінники часто скаржилися йому в листах на батька, адже дядько був не набагато старшим за них і вельми співчував своїм небожам, а бувало, і заступався за них. Але однаково його вразило те, що брат залишив Семена зовсім одного, хоч він давно вже дорослий хлопець.
Мені доповідали, що тут були озброєні люди. І я бачу, що частина з них убита. Хто
це був? Ти не розгледів? запитав він племінника.
Розгледів, але зрозуміти, хто вони, не зміг. Із вигляду непотріб якийсь. Мої хлопці підстрелили кількох, а інші зразу кинули своїх приятелів та втекли.
Серед них є наші селяни?
Ні, не думаю. Наші цілком мирно сидять по своїх домівках. У цьому велика заслуга отця Сергія, який частенько настановляв їх на добрий розум. Адже більшість священиків навмисно налаштовують свою паству проти панів. Щоправда, частина наших хлопів утекла. Усі біжать у козаки! Чесно кажучи, я сумнівався, що в мене вийде захистити Волховиці. Але все ж вийшло! не без задоволення відповів Семен та взявся в боки. Як добре, що ти приїхав, дядьку! Янко повернувся й розповів, що ти тепер сотник.
Ти їх ще й не захищав по-справжньому, мій любий небоже. На щастя, ця ватага просто не зважилася штурмувати Волховиці. Тому вони й пішли, відповів Тимофій.
Тут зявився Янко Кліщ. Старий боягуз забився до льоху, ледь біля маєтку зявилися розбійники, і тепер, коли все стихло, виліз зі свого укриття.
Пане Тимофію! Слава тобі, Господи! Ти нас усіх урятував! заволав Янко, кланяючись своєму панові в пояс. Який жах! Я поки доїхав до Волховиць, думав, збожеволію або живим не доїду! Боже мій! А ці розбійники...
Яне, швидко біжи за Оксаною! Вона хоч жива? Не пішла від нас? перервав його виливи Тимофій.
Ні, а навіщо? поцікавився Кліщ.
Швидко біжи! строго наказав Тимофій. Воно тобі не треба навіщо?!
Навіщо тобі знахарка, дядьку? зі свого боку запитав Семен.
Маєток Залеських спалено, а всі вони вбиті. Крім Ванди. Вона жива, але серйозно поранена.
Господи! Який жах! вигукнув Семен, мимоволі злякавшись. Насправді хлопець ніколи не брав участі в серйозних бійках, ніколи не стикався з жорстокістю й ненавистю в найстрашніших їх проявах, і ця новина приголомшила його.
Тут зявилася Одарка і з криком «Дитятко моє!» прийнялася обіймати Тимофія й зовсім не бентежилась тим, що на цю зворушливу сцену дивляться та хихотять його козаки. Няньці було байдуже для неї Тимофій на все життя залишився маленьким хлопчиком. Тому будь він хоч самим гетьманом, вона не перестане називати його «дитятком».
Красунчику, безцеремонно покликав Тимофія Данило, чим викликав незадоволення няньки. Як це так до її дорогого пана звертаються не зовсім шанобливо! Що робитимемо далі? Треба зловити цих розбійників.
Чому ти так вирішив, що вони розбійники? неупереджено запитав Тимофій.
Та хлопці допитали одного з них. Його не вбили, а лише поранили. То в обмін на збереження свого життя він розповів, що вони до цього промишляли хто як міг хто наймитом був, хто від пана втік, хто ярмарковим злодієм був. А тепер зібралися у ватагу й вирішили під шумок війни поживитися чужим добром. Це звичайні мародери та злодії.
Тимофій спохмурнів. Першим його бажанням було наздогнати цю зграю і власноруч порубати шаблею мародерів. Але потім він зрозумів, що не зможе так учинити. Він простий козак, а не ясновельможний пан Клесінський, який може стратити чи милувати всіх, хто зазіхнув на його власність. Тому він відкликав Данила вбік і промовив: