Тимофієві стало ніяково він здогадався, чому Ванда так усміхається йому. Два роки тому вони з Марком вирішили провести всю зиму у Волховицях і провели її надзвичайно весело у всьому краю не було нікого, хто був би рівний їм двом за веселощами й витівками. Тоді Тимофій безтурботно розважався й посилено волочився за Вандою. Дівчина ніяковіла від уваги красеня козака, але з великою охотою танцювала з ним у гостях. А Тимофій ліз зі шкіри геть, аби закохати в себе Ванду, говорив їй барвисті компліменти, не відходив від неї ані на крок, однак водночас примудрявся не порушувати пристойності. Хоча, спіймавши в затишному місці, солодко цілував гарненьку панночку, від чого сердешна дівчина ніяковіла й червоніла, та не сміла пручатися й дивилася на хлопця закоханими очима. А коли настала весна, то Тимофій скочив на Ворона й помчав у Дике Поле, тому що скучив за козацькою волею. І ні словом, ні обіцянкою, ані натяком не дав дівчині зрозуміти, що їй слід чекати його.
Він не знав, що Ванда гірко плакала за ним і все чекала, що він ось-ось повернеться, та приховувала свої почуття від усіх, окрім матері. Даремно мама її вмовляла: «Не плач, доню, і не тужи за ним. На козаку немає знаку! адже так русини кажуть. Та й не рівня ми Клесінським, хоч вони і приймають нас у себе. І православні вони, а ми католики. Знайдеться і для тебе наречений. Кращий за легковажного Тимофія!» Однак Ванда не слухала матір і все думала, журилася й чекала свого красеня.
І ось, подивившись у блакитні очі Ванди, Тимофій прочитав у них палке кохання та усвідомив, що він накоїв тоді. Коли він покохав Орисю, то вповні пізнав, що таке розлука з коханою людиною, що таке печаль і туга. І тепер йому було нестерпно соромно перед дівчиною.
А поклади-но її на землю, Красунчику. Перевязати треба, спокійно сказав Данило, кинувши погляд на дівчину.
Тимофій обережно опустив Ванду на траву, старий козак мигцем глянув на закривавлений корсаж сукні і, діставши кинджал, безцеремонно розрізав його.
Ти що робиш? обурився Тимофій, відводячи очі.
А як мені вгамувати кров і перевязати, коли її в груди ножем ударили, а одяг заважає? незворушно відповів Данило. Та й що тут соромітного? Чи я жіночих грудей не бачив? А ти чого безсоромно баньки пялиш?! гримнув він на Гриця, який за підлабузницькою звичкою терся біля свого сотника й не міг відвести погляд від голих дівочих грудей. Піди ліпше ще полотна принеси!
Грицько трохи почервонів і моторно приніс чисте полотно. Данило вміло перевязав рану нещасній дівчині. Ванда була такою слабкою, що навіть не усвідомлювала того, що оголена до пояса.
Куди тепер? запитав Данило.
До Волховиць. До них недалеко, відповів Тимофій, сідаючи на коня.
Данило мовчки підняв дівчину й передав Тимофієві, який обережно посадив її поперед себе, поклавши її голову собі на плече, бо довезти дівчину інакше було неможливо. «Господи, а якщо я побачу у Волховицях те саме, що побачив тут? Боже, відведи
й заступи! Хто ж напав на Залеських селяни чи козаки? І що мені потім робити, якщо я знайду біля свого будинку козаків? Мені що воювати зі своїми товаришами?» думав Тимофій, обережно підтримуючи Ванду, і боявся побачити Орисю вбитою. Він їхав так швидко, як тільки можливо було везти поранену дівчину.
Пане Тимофію, тихо мовила Ванда, дивлячись на нього, невже це справді ти, а не видіння? Але як ти тут опинився?
Я їхав додому, панно. Ти ліпше мовчи, не розмовляй, зараз доїдемо до Волховиць, і там про тебе подбають.
А моя сімя? Де вони? Що з ним? Вони вижили?
Тимофій відвернувся, бо не знав, як сказати нещасній дівчині про те, що вся її сімя загинула. Але Ванда сама все зрозуміла й тихо заплакала. Він не став нічого говорити дівчині нічого йому було сказати, та й не зміг би він тепер утішити її жодними словами.
Із-за повороту дороги назустріч Тимофієві виїхав один із його козаків, якого він раніше відправляв уперед, та доповів, що бачив біля його маєтку озброєних людей.
Хто ці люди? Селяни чи козаки? запитав Тимофій, хмурячись.
Його терзали суперечливі почуття: з одного боку, він розумів, що не зможе підняти руку на селян, які мстять своїм жорстоким панам, адже він сам баламут; а з іншого усвідомлював, що помста не має поєднуватися з відвертим грабунком та мародерством.
На козаків вони не схожі. Це голота якась. Вони стовпилися перед твоїм будинком і не знають, що робити. Твій маєток, Красунчику, так укріплений, що не для їхніх зубів. Не будинок, а справжня фортеця! відповів йому козак.
Це звичайні злодії й розбійники! запально сказав один із його людей, підїжджаючи ближче до свого сотника. Вони називають себе козаками, хоча насправді не є ними, підбурюють селян і влаштовують нальоти та грабежі.
Якщо це дійсно так, то спуску їм давати не можна, сказав Данило, і його підтримала решта. Годі ганьбити й кидати тінь на все козацтво!
Тимофій скинув брови він не очікував, що його козаки так мислитимуть. Він розумів, що більша їх частина пішла у Військо Запорізьке не лише боротися за свободу, а й тому, що сподівалася трохи розжитися видобутком на цій війні а як же без цього? «Вочевидь, для моїх хлопців одна справа набрати добра в бою, і зовсім інша на когось напасти з тією самою метою! Вони вважають таке ганебним», подумав він.