Нарешті сотня Тимофія досягла Поділля й уже проїжджала землями Барського староства. Дорогою Тимофій побачив не один кинутий та пограбований маєток і тому з тривогою їхав рідним краєм. «Волховиці розташовані осторонь усіх доріг, у досить відокремленому місці, тому, може, до них ніхто й не дістався, думав хлопець. А може, навпаки, саме завдяки цьому усамітненню Волховиці постраждали серед перших! Але ж Матвій ніколи не ображав своїх селян. Невже вони повстали проти нього?»
Та не турбуйся ти так, Красунчику, сказав Данило, уважно спостерігаючи за ним. Жива твоя сімя!
Ти бачив, скільки маєтків спалено? похмуро запитав Тимофій.
Бачив. Але що поробиш? Та й багато шляхти не було вбито, тому що встигли втекти, кинувши свої будинки. Може, і твоя сімя теж усе кинула та поїхала.
Це було б найкраще, що вони могли зробити, відповів Тимофій.
Данило добре розумів, що відчуває його сотник. Колись усю його сімю забрала чорна віспа. Залишившись зовсім один, Данило довго мучився від того, що не помер разом із ними. Разом із дружиною і двома маленькими дітьми. Адже він навіть не захворів, коли вони всі злягли в єдину мить, хоча постійно перебував поряд із хворими. Данило довго тинявся світом, сумуючи за сімєю, поки не прибився до низових козаків, де знайшов новий дім. Родині Тимофія не загрожувала невблаганна хвороба, від якої немає пощади й порятунку, але наражала на небезпеку невблаганна жорстокість і народний гнів. А від них хоч є шанс урятуватися. Тому, дивлячись на свого молодого сотника, Данило щиро бажав, аби його сімя вціліла.
Дорога до Волховиць пролягала землями Залеських і проходила повз їхній маєток. Густий дим від пожежі Тимофій побачив здалеку. Не було сумнівів у тому, що маєток його сусідів підпалили зовсім недавно.
Хлопці, готуйтеся! наказав Тимофій.
А якщо це їхні селяни або козаки, що тоді? неголосно запитав Данило.
Подивимося, хто це. Може, справді, селяни Залеських, а може, і звичайні мисливці за чужим добром. У будь-якому разі треба бути напоготові, похмуро відповів Тимофій. Йому самому не хотілося вірити, що козаки, з якими він воював пліч-о-пліч, здатні безжально вбити звичайних мешканців, хоча і шляхтичів.
Сумне видовище відкрилося козакам дім Залеських палав яскравим полумям. Їхній будинок не був камяний, як будинок Тимофія, бо його сусіди були не такими багатими, та й не був він захищений укріпленнями його оточував лише простий деревяний палісад. Це навіть не маєток, як у Клесінських, а досить скромний фільварок . Вогонь сильно палахкотів, що свідчило про те, що пожежа почалася нещодавно, але навколо будинку нікого не було.
Тимофій безстрашно підїхав до розчинених воріт. Ліпше б він цього не робив! Хлопець побачив усю сімю Залеських мертвими. Постійно пяний пан Міхал, його дружина, сміхотлива пані Грася, їхні доньки, слуги... Тимофій із гіркотою й болем дивився на своїх мертвих сусідів. Память повернула його в ті дні, коли він ще дитиною приїжджав у гостинний дім Залеських. Тимофієві згадалося, як він грався з маленькими панночками і як частенько
зчиняв бійки з єдиним сином пана Залеського, Матеушем. Де тепер Матеуш? Він чув, що начебто подався на військову службу. Він згадав, як пані Грася часто пригощала його здобними пряниками і, узявши за підборіддя, з розчуленням і сміхом казала: «Ну треба ж! Яким чарівним херувимчиком народився! Усім панночкам на загибель створив Бог такі прекрасні очі, як у тебе, Тимофію. Ти як підростеш, хоч іноді виявляй милосердя до бідолашних дівчат». А маленький Тимофій нетерпляче слухав, а потім тікав ділитися отриманим пряником із Матеушем, якого щойно безбожно відлупцював. Згадалося йому, як обурювався й лаявся пан Міхал, коли дізнався, що його сусід має намір присвятити молодшого сина богословю. «Та з цього бешкетника вийде найлихіший гусар у всьому королівстві! Он як учора він спритно віддубасив мого Матеуша! А ти, пане Микито, на нього рясу хочеш начепити. Це непростимі дурість і злочин перед Вітчизною». А тепер Тимофій стояв над тілом пана Міхала...
Стогін відволік Тимофія від сумних спогадів. Він озирнувся й помітив біля ґанку світлу купу жіночого вбрання. Він підбіг і схилився над жінкою. Це була Ванда. Мила, гарненька панночка, старша з двох дочок пана Залеського.
Груди Ванди була залиті кровю, але вона була ще жива. Від полумя йшов немилосердний жар, тому Тимофій підняв дівчину на руки й поніс геть від будинку, що палав. Хлопець виніс її за палісад, де на нього чекали козаки, заглядаючи у двір крізь розчинені ворота. Ванда знову застогнала, розплющила очі, красиві, небесної блакиті, в обрамленні світлих, густих вій, але оповиті болем і мукою, немов серпанком. Дівчина впізнала того, хто ніс її на руках.
Пане Тимофію! прошепотіла Ванда, і її побілілих губ торкнулася слабка радісна усмішка. Тимофію...