шукати пригод на свої порожні голови. Треба відсидітися у Варшаві, аби тільки не вплутуватися в цю справу козаки неодмінно розібють поляків!»
Тут до кімнати вбіг молодий шляхтич із почту князя і, навіть не поклонившись і не вибачившись за своє вторгнення без доповіді, випалив:
Твоя милосте, козаки Кривоноса двадцять пятого липня взяли Бар!
Оссолінський здивовано на нього подивився і ще більш здивовано промовив: «Це неможливо. Це брехня. Бар так укріплений, що... О Господи!» А пан Матвій зблід так страшно, що шляхтич оторопіло на нього подивився.
Ні! закричав Клесінський, підскочивши з крісла й ледь не перевернувши столик із шахами. Скажи, що ти збрехав! Скажи, що це помилкова звістка! Господи! Та за що ж?!
Пане Матвію, я, звичайно, розумію, що це жахлива новина, але як вона тебе стосується, що ти так стривожився? здивовано промовив Оссолінський, бо навіть не уявляв, що стриманий і холодний Клесінський може так бурхливо виражати свої емоції.
Твоя милосте, заволав Матвій, схопившись за голову, там... він осікся, адже зрозумів, що треба збрехати, інакше його неправильно зрозуміють, якщо він озвучить істину. Там мій син! Він зовсім дитина. Слабкий, хворобливий хлопчик. О, чому я не забрав його із собою?!
Насправді Матвій злякався не за Михайлика, а за Орисю. Його кохана, його мрія, його життя вона опинилася в обложеному місті! Боже, а якщо її вбили? А якщо його солодка дівчинка потрапила в полон і дісталася якомусь мужлаю? Пан Клесінський добре знав, що полонені шляхтянки не лише стають коханками, а й охоче розбираються в дружини простими козаками, які не гребують вести їх до вівтаря і клястися їм у подружній вірності. Адже одружився козацький полковник Остап Гоголь із удовою самого князя Януша Четвертинського! Це весілля знатної шляхтянки та мерзенного хлопа з жахом і обуренням обговорювала вся Варшава. І тепер його кохана теж могла виявитися цілком законною дружиною якого-небудь спритного гультяя. «Боже, який же я дурень! Та треба було привезти її із собою, а не ховати від усіх! Та хай би за нею пів-Варшави волочилося, ніж тепер вона дісталася комусь іншому! А якщо її вбили? Господи!»
Щире горе пана Матвія розчулило Оссолінського. «Треба ж! Як він переживає за сина, зворушено подумав канцлер. Нещасний батько! Ой, Юрій якраз туди поїхав. Боже, пропав мій секретар!»
То там само і Юрій! стривожено заволав Оссолінський. Ну навіщо я відпустив його?
Так! Так! підігруючи канцлеру, заголосив Клесінський, бо вже не міг стримувати горя. Бідолашні мої сини! Твоя милосте, дозволь мені покинути тебе. Маю терміново поїхати й дізнатися, що з моїми дітьми.
Так, звичайно, їдь, пане Матвію! Дай Боже, щоби вони були неушкодженими. Тільки неодмінно повідом мене про долю Юрія.
Я обовязково напишу твоїй княжій милості, щойно мені стане щось відомо! вигукнув Матвій і, низько вклонившись, кулею вилетів з особняка Оссолінського, спішно підняв увесь свій почет і вже за дві години покинув Варшаву, поспішаючи до Бара.
Пан Матвій так квапився, що навіть кинув своїх гайдуків у дорозі й ледь не загнав коня, тому в рекордні терміни досяг Бара, де стояв уже козацький, а не польський гарнізон. Тут завбачливий пан Матвій змінив свій розкішний шляхетський одяг на бідний убір селянина й у такому вигляді пробрався в місто, прямісінько до отця Феодосія. Там Клесінський дізнався в паніматки Степаниди, оскільки священика не було вдома, що Орися жива і здорова, що, виявляється, вона потрапила до самого Кривоноса, який дуже дружний із Тимофієм, тому козаки виявили до дівчини повагу та відвезли під надійною охороною у Волховиці.
Ця звістка пролилася цілющим бальзамом на змучену душу пана Матвія. Він, не зволікаючи, попрямував додому, щоби побачити ту, заради якої забув про честь, совість та свій братній і батьківський обовязок.
Розділ ХХІІІ. ВАНДА
У коші Тимофій вирішив насамперед переговорити
з Данилом. Справа була не зовсім воєнна, незважаючи на наказ гетьмана. Тому Тимофій хотів спочатку порадитися з більш досвідченим товаришем як подивляться його козаки на те, що їм доведеться рішати його особисту справу? Він ніяк не міг звикнути до думки, що тепер він начальник над усіма цими людьми, і вони зобовязані беззаперечно підкорятися всім його наказам. Низовий козак уважно й неупереджено вислухав його, а потім сказав: «Поїхали, Красунчику! Ти наш сотник, і тому ми підемо за тобою туди, куди скажеш». Тимофій не став баритися швидко зібрав у дорогу всіх своїх людей і поїхав.
Проїжджаючи територією, охопленою повстанням, козаки не стикалися з перепонами. Навпаки, жителі більшості сіл і містечок із радістю зустрічали їх та гостинно пускали на нічліг. У дорозі Тимофій безсило злився йому здавалося, що його загін рухається надто повільно. Дійсно, ні в кого не було такого швидкого й витривалого коня, як його Ворон, і мало хто міг спокійно витримати весь день у сідлі, як він, без відпочинку. Тому доводилося зупинятися, даючи передих і людям і коням. Та ще й потреба висилати вперед розвідку теж уповільнювала рух. Тимофій розумів, що його сотня може зіткнутися із загонами шляхтичів, які металися охопленим смутою краєм, шаблями винищуючи непокірних селян і містян, або з бандами розбійників, що нишпорили, грабуючи й руйнуючи все на своєму шляху. А воювати з ними йому було ніколи, тому й доводилося бути обережним. Двічі його сотня зіткнулася з такими ватагами, але швидко їх перебила, оскільки загони були нечисленні.