Погано, що ти, пане Матвію, живеш так далеко від Варшави. Тобі пора замислитися про те, щоб оселитися тут, несподівано знову змінив розмову Оссолінський.
Мій князю, я занадто старий для столиці, жалісливо відповів Матвій,
бо його влаштовувало тихе життя у Волховицях, і він не збирався від нього відмовлятися. І, крім того, хто піклуватиметься про мій маєток? Адже єврей-орендар або управитель безбожно пограбують мене, а я маю трьох синів та ще й молодшого брата, який мені ніби четвертий син, маю думати про їхній добробут.
То ти прислав би кого-небудь із них до мене, я знайду їм гідне застосування, якщо ти такий обтяжений турботами про хліб насущний, промовив Оссолінський, вважаючи, що яблука недалеко впали від яблуні. Наприклад, я й не знав, що маєш молодшого брата.
Ох, мій брат надто молодий і легковажний для серйозної служби. Він у мене чудовий воїн, але гульвіса, оскільки завдяки гарненькій пичці має популярність у слабкої статі, скрушно зітхнув Клесінський, усім своїм виглядом показуючи, як він страждає від легковажності молодшого брата. Але сподіваюся, що в майбутньому він неодмінно схаменеться. Адже всім молодим людям треба передуріти. А дозволь спитати у твоєї милості, як поживає мій син, і чи не дозволиш ти мені побачитися з ним зараз?
Ах, Боже мій! стрепенувся Оссолінський. Із цими бунтарями я зовсім забув! Я відіслав Юрія.
Невже мій син проявив себе так погано, що твоя княжа милість був змушений відіслати його? здивувався Клесінський. То треба було розкласти його без килимка й відшмагати!
Та ну що ти таке кажеш, пане Матвію! обурився канцлер. Юрій один із найдостойніших молодих людей у всій Варшаві, і я надзвичайно ним задоволений. Однак я його відіслав на його ж прохання, але взяв із нього обіцянку неодмінно повернутися восени. Нещасний хлопчик! Йому завдали тяжкої сердечної рани.
І коронний канцлер із жалем повідав Клесінському всю сумну історію сватання його старшого сина. Пан Матвій оскаженів, але всіма силами приховав це від Оссолінського. «От недоумок! Та якого біса через якусь бабу кидати таку службу, та ще й у такий непевний час! у люті подумав він. Ну, постривай, синку! Повернуся додому, я тобі шкіру навиворіт виверну за твоє свавілля!»
Твоя милість неймовірно добрий до мого сина, навіть більше за мене! вигукнув Клесінський, зробивши зворушене і вдячне обличчя. Але все ж треба було його залишити в себе він неодмінно приніс би користь тут, а його сердечні рани набагато швидше загоїлися б на службі у твоєї милості. А щодо цього весілля, то я надзвичайно радий, що воно зірвалося, і Бог уберіг мене й від такої невістки, і від таких родичів!
Ти занадто меркантильний у виборі невістки, сухо сказав Оссолінський.
А як інакше? Одружуватися треба неодмінно з вигодою!
А як же кохання?
Не приховаю від твоєї милості, що кохання це така річ, яка приносить насолоду, але залишає голодним! скинувши брову, відповів Клесінський.
Оссолінський придушив смішок від цих слів.
То ти гадаєш, що призначення Вишневецького воєначальником посполитого рушення тільки призведе до посилення його впливу і принесе більше шкоди, ніж користі? знову несподівано запитав канцлер.
Я не смію претендувати на істину це лише мої скромні припущення як стороннього спостерігача, відповів пан Матвій.
Коронний канцлер замислився, а потім заговорив про інші, більш приємні та життєрадісні речі, ніж українська смута. Пан Матвій провів майже цілий день у гостях в Оссолінського й зібрався йти геть тільки ввечері, отримавши від канцлера запрошення відвідувати його якомога частіше. Такий прихильний прийом заспокоїв Клесінського отже, він не розгубив ще всіх своїх благодійників. Пан Матвій вирішив поки пожити у Варшаві й поспостерігати за подальшими подіями.
Однак згодом життя у столиці почало дошкуляти Клесінському раніше він щоденно бачив Орисю, а тепер дівчина була далеко, і пан Матвій пізнав страждання й тугу. З кожним днем він дедалі більше сумував за дівчиною та частіше шкодував, що не привіз її до Варшави. «Треба було залишити синів удома, а її взяти із собою! Яке щастя було б пожити із нею лише удвох! Бачити її, тримати за руку, проводити з нею весь день, коли ніхто не заважає й не вештається поруч! Серденько моє, як же я сумую за тобою! Орисенько моя!» думав Матвій, коли сидів на бенкеті в якого-небудь приятеля.