Уже зовсім стемніло, коли почалася ця військова рада. Ще недавно такі пихаті поляки тепер були страшенно налякані відомостями, вирваними під тортурами в полоненого козака. Більшість шляхти висловлювалася за те, що треба терміново відступати звідси. Козаки з татарами візьмуть їх табір в облогу, і вони всі безславно загинуть тут від голоду та спраги, а князь Вишневецький їх зрадив, так і не зявившись зі своїм військом.
Ми залишимося без їжі, сказав Калиновський, якщо завтра ж не почнемо наступати. Наш шанс вижити розбити Хмельницького до підходу хана. Ми можемо це зробити, маємо вдосталь сил для цього. Якщо ми розібємо їх завтра, то кримський хан не стане вступати з нами в бій, ми зможемо домовитися з ним та відкупитися.
Ні! Солдати налякані! Який сенс покласти їх усіх тут, коли у хлопів сили все прибувають. Ми не Геркулеси, не маємо стільки Іолаїв, аби припікати цій козацькій гідрі її погані голови! вигукнув Потоцький. Набагато розумніше відступити, щоби зберегти і військо і Вітчизну. Адже Homo Sapiens non urinat in ventum! Ти, пане Калиновський, хоч розумієш, що, погубивши наше військо, ми наразимо Річ Посполиту на неймовірну небезпеку?
Я розумію, що ми вже наражаємо її на небезпеку, бо знову відступаємо замість того, щоби воювати! Твоя милосте, ти мусиш дати наказ наступати! твердо відповів Калиновський.
Мушу? Потоцький навіть підскочив зі свого крісла, оббитого малиновим оксамитом. Мушу кому? Тобі?
Ти мусиш зрозуміти, що відступом ти погубиш військо, яке здатне воювати! Ти просто зобовязаний розпочати наступ! Ми вже завтра можемо здобути перемогу. Русинів не так складно розбити, як здається...
Ти знову забуваєшся, пане Калиновський! Потоцький навіть спалахнув від гніву. Коли плебан у парафії, вікарій не має влади! Так і ти мовчи переді мною! Я тут глава, я коронний гетьман, а твоя доля коритися мені! Як і всіх вас, тут присутніх! Завтра на світанку ми відступимо. Я наказую, чуєте всі, наказую залишити все зайве тут і на світанку відступати. Усім зрозуміло?
Але куди ми відступатимемо? несміливо запитав хтось.
До Богуслава! Доставте хтось другого захопленого русина! розпорядився Потоцький.
Коли привели полоненого козака, то коронний гетьман поманив його до себе.
Ти бачив, що сталося з твоїм побратимом? запитав він. Ти хочеш розділити його долю?
Козак злякано подивився на гетьмана й заперечливо похитав головою.
Ви, русини, гірші за свиней, коли вас починають катувати, відразу починаєте верещати голосніше, ніж вони! глузливо і презирливо сказав Потоцький. Так ось! Мені доповідали, що ти знаєш цю місцевість, бо народився тут. Якщо ти виведеш нас звідси до Богуслава, то я подарую тобі життя й навіть відпущу. Ти згоден?
Згоден, твоя милосте, як не погодитися! відповів козак.
Як твоє імя? гордовито запитав коронний гетьман.
Микита Галаган, скромно відповів козак.
Далі полонений козак розповів, що єдиним зручним і безпечним шляхом для відступу на Богуслав може бути тільки Горохова Діброва, оскільки
вона захищена густим лісом, і татари нізащо не зможуть атакувати польське військо. А інша дорога хоч і проходить відкритою місцевістю, але більш небезпечна через тих же татар. Потоцький вирішив повірити русину, і тому було вирішено завтра, удосвіта, відступати через Горохову Діброву.
Ледь почало світати, як поляки вийшли зі свого табору, вишикували все військо у вісім рядів у формі чотирикутника, оточивши його возами, що були скріплені ланцюгами. Сам табір розтягнувся завдовжки на півмилі. Обидва гетьмани, які ще більше зненавиділи один одного після вчорашньої ради, похмурі їхали у своїх каретах. Потоцький очолював кавалерію праворуч, а Калиновський ліворуч.
Прокрокувавши кілька миль, поляки, які безперешкодно покинули свій табір біля Росі, ужахнулися, коли на них із двох боків несподівано налетіли татари Тугай-бея й козаки Хмельницького. Однак ворог не завязував бій, а діяв наскоками, затіваючи короткі сутички, і зразу ж відступав, висотуючи поляків. Але ось нарешті показався рятівний ліс Горохової Діброви тут вороги вже не зможуть атакувати набігами. Дорога, що петляла між стовбурів, була така вузька, що Потоцький із Калиновським змушені були змінити бойовий порядок руху усе військо витягнулося в довгу вузьку колону. Але ось поляки досягли Крутої Балки. Ніхто з усього польського війська й помислити не міг, що для них тут уже приготовлена засідка.
Козаки терпляче сиділи в окопах, чекаючи гостей. Там само, в окопах, сиділи і Марко з Тимофієм. Біля них влаштувався Максим Кривоносенко. В очікуванні сигналу до атаки і знічевя Максимко пустував та весело шепотів Маркові, показуючи на колону польської армії, що саме проходила повз них:
Бємось об заклад, що я підстрелю он того жирного шляхтича, що під ним навіть кінь прогинається, просто в голову! На твій кинджал!
Обійдешся! шепнув йому Марко.
Шкода тобі чи що?
Кого? Поляка чи кинджал? не зрозумів Марко, оскільки перед початком бою був зосередженим і серйозним, тому не відразу утямив поставлене запитання, але потім зрозумів: Так, шкода! Це подарунок. Мені його Тимофій із Криму привіз.