Щойно Юрій мав розмову з батьком своєї Габріели й дізнався, що такий зять, як він, зовсім не влаштовує поважного поляка. «Не в тому річ, що я відчуваю до тебе неприязнь. Навпаки, з усіх молодих людей, яких я знаю, ти, пане Клесінський, найдостойніший. Твій рід давній та знатний, і для мене було б честю поріднитися з тобою. Але ти дотримуєшся грецької віри, і це найбільша твоя вада. Я не можу видати дочку заміж за схизматика, холодно вимовив пан Дашкевський, батько Габріели й ревний католик. Тому прошу тебе відтепер не зявлятися в моєму домі й не шукати з моєю дочкою зустрічей». Юрію не залишалося нічого іншого, як відкланятися та покинути дім своєї коханої. Назавжди. І тепер він засмучений ішов вулицями Варшави, обдумуючи свою гірку долю.
Юрій служив у великого коронного канцлера князя Єжи Оссолінського . Пан Матвій був не лише охочим до чужих наречених, а й вельми заповзятливим та честолюбним батьком. Своїх синів він відправив учитися до Замойської академії , адже чудово розумів, що гарна освіта дасть його синам добру основу для майбутньої карєри. А після, використовуючи всі свої знайомства, панові Матвієві вдалося прилаштувати старшого сина на службу до коронного канцлера. Та й, крім того, князь був добре знайомий і завжди прихильно ставився до покійного пана Микити. Лише от де й за яких обставин познайомилися польський князь і подільський шляхтич невідомо. Утім, Матвієві це було байдуже. Він ніколи не питав про те покійного батька. Головним для Клесінського було тільки те, що після смерті свого батька він зумів успадкувати цю прихильність та вміло використовував її у своїх цілях, що не були занадто претензійними. Це було до душі канцлеру, тому він охоче прийняв до себе на службу його старшого сина.
Юрій, на відміну від Семена, ставився до своєї служби серйозно й сумлінно, що було помічено та оцінено самим Оссолінським хлопець був у милості в канцлера, і його подальша карєра обіцяла бути блискучою. Але навіть ця обставина не мала значення для пана Дашкевського. З його відповіді випливало те, що був би Юрій католиком він уважав би за велике щастя мати такого зятя.
І тепер Юрій обдумував свої подальші дії. «Невже так принципово те, якого обряду я дотримуюся? думав він. Був би я на його місці, більше б думав про щастя дочки, ніж про релігію зятя. Може, написати про все це батькові? Він неодмінно зможе допомогти або дати пораду. Та і я досі не відповів йому на останній лист. Треба повідомити йому останні новини із сейму! І до канцлера треба
повертатися. Ні! Не хочу!» І засмучений Юрій блукав один Варшавою до літніх сутінків.
А Варшава вирувала та кипіла в це сонячне літо занадто багато подій відбулося за такий короткий термін: повстали русини, розгромивши регулярну армію; помер король; спішно зібрався конвокаційний сейм для вибору нового правителя; зявилося багато до смерті переляканої шляхти, яка втекла від смути до Варшави, де поширювала жахливі чутки про звірства, які вчиняють заколотники. Тому не дивно, що прекрасна Варшава була у стані крайньої ажитації. Однак Юрія це мало турбувало особисте горе відтіснило на задній план усі ці події. Нарешті, він стомився безцільно бродити містом та повернувся в розкішний маєток коронного канцлера.
А той уже чекав його. Його милість князь Оссолінський перебував у віці пятдесяти трьох років і мав таку благопристойну, добродушну й румяну пичку, яка вабила до нього будь-яку людину. Але його чорні проникливі оченята світилися розумом, гумором, підступністю, мудрістю, витівкою та всім, чим завгодно, і тому спричиняли настороженість у тих людей, які не були позбавлені гостроти розуму. Однак загалом князь був вельми добродушною і примітною людиною. Вісім років свого життя він провчився в закордонних університетах, де не згаяв часу марно і здобув знання, які зробили його спритним політичним діячем, тому Оссолінський і мав величезну довіру покійного короля. А тепер великий коронний канцлер щосили намагався посадити на трон нового, зручного для себе кандидата й ретельно готував для цього «грядки». Шляхта не любила ліберального, широко і прогресивно мислячого Оссолінського, який до того ж уважав, що права й апетити шляхти треба стримувати, зосередивши побільше влади в руках єдиного монарха. Тому коронний канцлер часто був предметом політичного цькування, але спритно хитрував, викручувався й частенько виходив сухим із води, хай як лютували його злостивці.