Ну, тихіше, тихіше, доню! Не треба так гірко плакати! Слава Богу, ти жива й неушкоджена! говорив полковник, обережно пригорнувши дівчину до себе й погладжуючи по голові. Як добре, що Максимко зустрів тебе! Я розумію, що ти дуже злякалася, але тепер із тобою все буде добре!
А з тими людьми, що залишилися там, ніколи вже не буде добре! Вони всі мертві! Убиті! Господи! За що ж так жорстоко? Орися аж зайшлася в плачі. Хоч вони й поляки, католики, але ж люди! Такі самі, як і ми!
Полковник мовчав. Сльози дівчини розчулили його, але від її слів його серце взялося наче кригою. Орися, знесилившись від ридань, важко схлипуючи, почала вже заспокоюватися. Кривоніс простягнув їй свою хустинку й подав води. Він задумливо дивився на дівчину. «Бідолашна дівчинка! Занадто злякалася. А Максим міг би бути й більш чемним із нею. Цікаво, а скільки їй років? Напевно, шістнадцять-сімнадцять. А на вигляд зовсім дитина! Добре, що хоч почала заспокоюватися», думав полковник, щиро жаліючи нещасну дівчину.
Мені дуже шкода, що
тобі довелося побачити й пережити всі ці жахи. Але це війна, доню. Вона не щадить нікого. І шляхта нині пожинає те, що посіяла. А сіяла вона одні беззаконня й людські страждання. Коли почалася ця війна, десятки невинних людей були повішені та закатовані за наказом князя Вишневецького. Мої козаки йшли сюди й бачили людей, по-звірячому замучених, понівечених лише за те, що вони православні українці. Усюди, де проходив князь, після нього залишалися одні шибениці. А ці люди були навіть не козаками, не бунтівниками, а звичайними, мирними селянами та містянами. І вони теж були людьми й теж хотіли жити. Але Вишневецький, а слідом за ним і шляхта наказують мучити і вбивати невинних, замість того щоби чесно вийти нам назустріч і вступити в бій. Я не можу, просто не в силах стримати лють і гнів моїх людей після того, що вони побачили. Вони прийшли помститися за вбитих.
Орися мовчки вислухала Кривоноса і здригнулася від його слів. «Господи, чому люди такі жорстокі одне до одного?!» подумала дівчина, не здогадуючись, що полковник дуже помякшив свою розповідь та не розповів їй усієї страшної правди про те, що насправді довелося побачити його армії. Промовчав він і про те, що поляки замучили, а потім посадили на палю його близького друга Половяна, який потрапив у полон.
Кров вимагає крові, задумливо промовив Максим Кривоніс. Не думай про нас погано, доню. Це війна, і на ній усі втрачають людську подобу. Свобода так просто не дається. Її доводитися здобувати з шаблею в руці.
Даруй мені, пане полковнику, нарешті промовила Орися, досі схлипуючи. Я дуже злякалася сьогодні, ось і не стрималася.
Не варто більше боятися, адже ти моя гостя, сказав Кривоніс і мяко усміхнувся їй, ніби дочці.
Чи можу я тебе попросити, пане? запитала Орися і, побачивши, що полковник кивнув, повела далі: У місті, у будинку священика Феодосія, залишилися моя служниця і племінник Тимофія. Я не знаю, що з ними трапилося. Вони мали ховатися в церкві, але я волею долі опинилася в замку й тепер не знаю, що з ними, чи живі. Можна це якось дізнатися? Може, ти відправиш кого-небудь дізнатися про них? Будь ласка!
Добре, я відправлю туди людину, пообіцяв Кривоніс. Але як ти опинилася у фортеці?
Орися розповіла, як вона потрапила в замок.
Цей поляк зробив тобі ведмежу послугу усе могло закінчитися для тебе жахливо, похмуро сказав Кривоніс, вислухавши її. Так, тобі дуже пощастило, дочко, що ти, слава Богу, жива й неушкоджена. Це диво, що ти потрапила саме до Максима. Інакше не знаю, як би я виправдовувався перед Красунчиком!
Пане полковнику, а звідки ти знаєш Тимофія? запитала Орися.
Я знаю Тимофія ще з весни. Ми разом і в Крим їздили, і під Жовтими Водами воювали. А під Корсунем він бився зі мною пліч-о-пліч і врятував мені життя, затуливши собою від удару шаблі, зніяковіло сказав Кривоніс. Тож я в неоплатному боргу перед ним.
А що тепер буде зі мною, пане? запитала Орися.
Ну, поки побудеш тут, а там ми що-небудь придумаємо й вирішимо, трохи розміркувавши, відповів полковник.
Тут нарешті зявився Максимко з маленьким казанком кулешу.
Тебе тільки за смертю посилати! вигукнув Кривоніс. Ти що, сам варив цей куліш?
Та ні, батьку! Я ж не вмію! хихикнув Максим. Я тут дізнався, що ті, про кого ти питала, живі і здорові, додав він, звертаючись до Орисі.
Слава тобі, Боже! вигукнула дівчина. А вони знають, що я жива? Вони ж ось уже який день не відають, що зі мною, і божеволіють із тривоги.
Хлопець, якого я посилав, сказав їм, що ти жива. А завтра, якщо ти, батьку, дозволиш, то я відвезу Орисю туди. Будинок попа цілий, і їй там буде найкраще, сказав молодий козак.
Дозволю, коротко відповів Кривоніс. Нагодуй дівчину, а я піду, у мене ще справ багато. Орисю, сьогодні вже заночуєш тут, а завтра відвеземо тебе до священика.
Орисі довелося вечеряти з Максимом удвох. Дівчина нічого не їла з учорашнього вечора, але однаково апетиту не було. Марно вона намагалася не думати про пережите, але знов і знову в памяті спливали страшні картини.
Не смачно? насмішкувато спитав Максим, дивлячись, як Орися перебирає ложкою куліш.