Але це правда! Мій наречений дійсно козак! Його звуть Тимофій Клесінський, він має прізвисько Красунчик, у повному розпачі вигукнула Орися та гірко заридала, бо зрозуміла її прийняли за полячку, дружину Павловського, і пощади їй тепер не буде. Безглуздо просити і благати!
Як ти сказала? раптом перепитав її Максим та спохмурнів.
Орися подивилася на нього, але не зважилася повторити свої слова.
Тебе Орися звати? Чи не так? запитав її козак.
Звідки ти знаєш моє імя? вона так здивувалася, що навіть припинила плакати. Мене дійсно звуть Орисею.
Ходімо зі мною! несподівано покликав її козак.
Я нікуди з тобою не піду! мовила Орися, ще більше лякаючись такого повороту подій.
Не бійся! Не скривджу! Ходімо! і Максим схопив її за руку та потягнув до себе. Ану, розійдись! скомандував він приятелям.
Ті, здивовані поведінкою Максима, безмовно розступилися, пропускаючи їх.
У здивуванні від такої різкої зміни у ставленні до себе Орися дала себе відвести, але в коридорі вирвала свою руку й запитала:
Що ти зібрався зі мною зробити? Куди ти мене ведеш?
Я відведу тебе туди, де ти будеш у безпеці! відповів їй Максим. Ти сказала, що твій наречений Красунчик. Так от, я його знаю.
Тимофій тут? вигукнула Орися, бо до неї нарешті дійшло, що цей козак знайомий із Тимофієм, і коли вона назвала його імя, то він зрозумів, що вона каже правду. Відведи мене до нього! Будь ласка! Прошу тебе!
Ні, він не з нами! відповів їй Максим, без особливих церемоній схопив дівчину за руку вище від ліктя й потягнув коридором. Але тут він спохмурнів і запитав: А що ти робила з цим ляхом? Хто він тобі? Він, часом, не брат Тимофія?
Ні. Цей поляк пан Павловський. Я жила в маєтку Тимофія під опікою його старшого брата! Цей пан наш сусід, він часто ходив до нас у гості і знає мене. Пан Матвій, брат Тимофія, відправив мене сюди, адже думав, що тут я буду в більшій безпеці, ніж у маєтку. Він поселив мене у православного священика, але коли ви почали штурм міста, Павловський забрав мене сюди, щоби захистити. І захищав до останнього, на очі Орисі навернулися сльози від жалю до Лешека. Навіщо ти його вбив? Хіба він у чомусь був винен перед тобою? з риданнями накинулася вона на Максима.
Угамуйся! Якби я його не вбив, то посадили б на палю мої товариші, холодно відповів козак, хапаючи її за руки. Тож я зробив йому послугу, подарувавши легку смерть. Краще ходімо звідси!
І Максим повів Орисю до замкового двору. Коли дівчина побачила подвіря, то мимоволі зупинилася на порозі, розширеними від страху очима дивлячись на той жах, що там творився. Усі, хто перебував у фортеці, солдати та шляхта, були перебиті. Мертві тіла безладно лежали, а вимощений камяними плитами двір був залитий кровю. Вона стояла калюжками в нерівностях поверхні плит, затікала
в щілини між ними, життєрадісно поблискуючи під променями літнього сонця. Орися сахнулася назад, у дверний отвір, у якомусь ступорі не зводячи очей зі спотворених передсмертними стражданнями облич убитих людей. Максим зиркнув на дівчину.
Краще не дивися, сухо порадив він і, помітивши одного зі своїх товаришів, який спокійно вів коня із замкової стайні, гукнув його: Гей! Позич-но мені коня.
Козак, не заперечуючи, віддав йому поводи. Максим сів верхи, підїхав майже під самий поріг і наказав Орисі:
Забирайся ззаду!
Я не можу залізти, пробелькотіла Орися, тремтячи всім тілом. Я ніколи так не їздила, сидячи на спині коня.
Господи! Оце ще нещастя! роздратовано вигукнув Максим і, нахилившись, підхопив дівчину, посадив поперед себе та швидко повіз через місто.
Орися, яка досі не отямилася від побаченого й пережитого, понуро сиділа на коні, учепившись у гриву, щоби не впасти, бо тримати її ніхто не збирався. Але дорогою вона не могла не бачити того, що коїлося в місті. Дівчина затремтіла всім тілом, закрила обличчя руками, щоби не бачити ані повішених, ані посаджених на палю, і ледь не зісковзнула з коня. Максим утримав її від падіння й роздратовано промовив: «Дурепо! Та не витріщайся ж ти навсібіч! Ліпше тримайся, а то гепнешся просто під копита!»
Молодий козак привіз Орисю до козацького коша, де не особливо любязно заштовхнув у якийсь намет, наказавши:
Сиди тут і нікуди не виходь!
Почекай, пане, а де Тимофій? зважилася знову запитати Орися.
Його немає серед нас! Я не знаю, де він тепер. Залишайся в шатрі, і тебе ніхто не чіпатиме! роздратовано відповів їй Максим.
Стривай, пане! Там у місті залишився племінник Тимофія й моя служниця. Вони в будинку священика, отця Феодосія. Може, ти мене ліпше туди відвезеш, до них?! не вгамовувалася Орися, лякаючись залишатися в таборі.
Я тобі ще раз кажу сиди тут мовчки й нікуди не рипайся! Якщо вони в будинку попа, то їх ніхто не зачепив! гнівно відповів їй Максим, утрачаючи терпіння, і знову поїхав до міста.
Орися залишилася одна. Вона могла тільки здогадуватися, чий це намет, хто цей козак і звідки він знає Тимофія. Присівши на невелику лавку, дівчина звичним жестом розправила спідницю й завмерла на ніжно-рожевій тафті спідниці, обшитій білими, дорогими мереживами, були плями крові. «Це кров Лешека! О Матір Божа! Бідолашний Лешек! Упокой, Господи, його душу!» із жахом подумала Орися, здригнувшись від спогаду того, як заверещала шабля та бризнула кров, і гірко заплакала. Павловський ніколи не був їй симпатичний, частенько спричиняв огиду своєю негідною поведінкою й пияцтвом. Але Орися згадала, як він заступився за неї перед Клесінським, як у прагненні врятувати відвіз до замку, як зворушливо освідчився в коханні і як до останньої миті свого життя захищав, заступаючи собою. Із нею він завжди був іншим, завжди поводився благородно, хоч і був з іншими жорстоким мерзотником. І тепер Орися із сумом і жалем думала про нього, усвідомлюючи, що він загинув через неї. Якби не вона, то він перебував би з Потоцьким і врятувався.