Дівчина промовчала, а Павловський заходив кімнатою, щось обмірковуючи.
Ліпше не говори про це нікому, нарешті сказав він. Цей бунт скоро буде придушено, і тоді пан Тимофій може поплатитися життям за це свавілля, сказав він, побачивши переляканий погляд Орисі. Я нікому не розповім про те, що почув від тебе, панно, бо бажаю тобі щастя з коханою людиною. Дай Боже, щоби пан Тимофій вижив у цій війні й повернувся до тебе неушкодженим. Я більше не докучатиму тобі зі своїми почуттями. Пробач мені моє освідчення!
Ні, що ти, пане Лешеку! Я не серджуся на тебе. Навпаки, я дуже вдячна тобі за благородство та великодушність, вигукнула Орися.
Лешек уклонився їй і в сумятті вийшов із кімнати. Залишившись одна, Орися почувалася жахливо їй було і шкода Павловського, і соромно перед ним. Але що вона може вдіяти? Вона ж не винна, що покохала іншого, перш ніж зустріла його! Важко зітхнувши, дівчина замкнула двері, роздяглася й лягла на невелике ліжко, забувшись тривожним сном.
Наступного дня Орися зважилася вийти зі своєї кімнати. Козаки всю ніч тримали фортецю в облозі і зранку знову почали обстріл із гармат. Солдати Потоцького мужньо відбивали атаки, але всі розуміли, що вони приречені, якщо не підійде підкріплення. Однак чекати допомоги не було від кого. Залишалося тільки домовлятися.
Доброго ранку, панно Ірино! привітався з нею Потоцький, який щойно спустився з кріпосної стіни.
Він добре запамятав її імя, адже пану Петру було лише двадцять шість років, він зовсім не оминав увагою слабку стать і не збирався проґавити нагоду пофліртувати із вродливою панянкою навіть під прицілом козацьких гармат.
І тобі доброго ранку, ясновельможний пане! відповіла дівчина. Тільки боюся, що він зовсім недобрий.
Твоя правда, панно! спохмурнів Потоцький, а потім подивився на неї. Хіба тобі не страшно?
Ні! Я ж під твоїм захистом, пане. То чого мені боятися? знайшлася Орися, на що Потоцький задоволено заусміхався.
Були б усі мої солдати так само хоробрі, як ти, прекрасна панночко! Я швидко розігнав би цю чернь!
Хоча... мені страшно, але за інших. Адже там, у місті, залишилася моя служниця й родич, ще зовсім дитина! Я не знаю, що з ними! Місто зайняли козаки? Так? запитала Орися, не в силах приховати свою тривогу. Дівчина не знала, що сталося в місті, і сподівалася, що їй про це розповість Потоцький.
Той похмуро кивнув.
Чому ж ти не забрала їх із собою? запитав він. Тут би вони були хоч у відносній безпеці.
Я не встигла. Ми хотіли сховатися у православному храмі, але пан Павловський так швидко відвіз мене, що я не встигла ані запротестувати, ані подбати про них.
Ох уже цей Павловський! Але якщо вони замкнулися в грецькій церкві, то, найімовірніше, живі. Захоплені костел і монастир кармелітів із них козаки і обстрілюють нас. Але сумніваюся, що вони зачепили свою церкву, відповів їй Потоцький.
Твоя милість правда так уважає?
Потоцький тільки кивнув. Тут пролунав гуркіт гарматної стрільби. Орися зойкнула зі страху.
Іди, панно, звідси! Швидше назад, до замку! Тобі тут не місце! сказав їй пан Петро і знову пішов до фортечних стін. Подумавши, він зібрався надіслати до козаків парламентера для переговорів.
Орися, зітхнувши, пішла назад у виділену їй кімнату. У тривозі дівчина прислухалася до гуркоту пострілів, але раптово все стихло. Орися виглянула в маленьке вікно, та воно виходило на задній бік фортеці, з якого було видно тільки річку. Подумавши, дівчина вирішила більше не виходити в замковий двір. Однак робити було нічого, тому Орися то сиділа в кімнаті, то прогулювалася іншими кімнатами замку, щоби хоч якось себе розважити. Присутніх у замку шляхтянок вона не знала, та й ті не звертали на неї уваги, оскільки були занадто наляканими й не прагнули спілкування. Утім, їхнє товариство Орисі було неприємне, бо вони ледь не проклинали її земляків. Ближче до вечора до дівчини зайшов Павловський. Орися вже геть змучилася з тривоги, не відаючи, що відбувається під стінами фортеці, тому стривожено кинулася до Лешека:
Пане Павловський! Нарешті! Що там відбувається?
Фортецю здають. Цей пес, Кривоніс, милостиво дозволив усім, хто тут перебуває, безперешкодно покинути її не пізніше як за тиждень, обурено сказав Лешек. Подумати
лише! Якийсь мужлай дозволяє благородним шляхтичам!
Нарешті я дізнаюся, що з Михайликом та Кшисею! Орися зітхнула з полегшенням, бо зовсім змучилася від тривожних думок.
А що ти збираєшся робити потім, панно? Місто розграбоване й розорене. Куди ти підеш?
Не знаю! Я навіть не уявляю, що робити далі й куди йти! Може, повернутися до Волховиць? промовила Орися.
Не думаю, що там буде безпечно. У всій окрузі сновигають зграї озвірілих хлопів. Гадаю, що і мій і твій маєтки вже розграбовано та спалено.
Тоді не знаю! нахмурившись, вигукнула дівчина.
Тільки не зрозумій мене неправильно, моя панно, але я пропоную тобі поїхати зі мною. Нас безперешкодно відпустять, і я планую залишитися з Потоцьким. Мені ще не відомо, куди він вирушить потім, але вважаю, що зможу знайти для тебе безпечний притулок. Що скажеш?
Скажу, що не знаю, як зможу віддячити тобі за твою доброту, пане Лешеку! вигукнула Орися. Її розчулила великодушність Павловського не всякий чоловік на це пішов би після їхньої вчорашньої розмови. Лешек усміхнувся їй, але в усмішці його ковзнув смуток.