Містяни, переказуючи одне одному страшні відомості про побиття шляхти, додавали до них нові, жахливі подробиці, часом збільшуючи число жертв до десятків тисяч. Але в самому Барі та його околицях було досить безпечно, хоча козаки вже взяли такі добре укріплені міста й фортеці, як Вінниця, Нестервар, Ладижин, Полонне, що лежали не так уже й далеко від Бара. Проте особливого занепокоєння в жителів міста це не спричинило Бар був так добре укріплений, що навіть думка про те, що його можуть захопити козаки, здавалася божевільною.
Налякана цими чутками, Кшися ретельно приховувала своє католицьке віросповідання від усіх ще видадуть її містяни або сам отець Феодосій козакам, якщо вони, звісно, нападуть на Бар. Живучи в маєтку Клесінського, вона зберегла вірність релігії своєї батьківщини та ніколи не відчувала різниці між собою і православними. Її господар не звертав на це уваги, а православна челядь любила добродушну й життєрадісну польку, хоч і католичку, тому Кшисю ніколи не кривдили. А вона не ніяковіла сусідством із православними схизматиками, адже її чоловік, Савка, був православним, і це не заважало їм жити в любові та злагоді. Досадувала Кшися тільки про те, що дітей вони не мають. А тепер Савка залишився в маєтку, і добра
жінка дуже непокоїлася за його долю, слухаючи такі моторошні звістки.
Михайлик, який теж усе це чув, страшенно мучився через своє безсилля йому вже виповнилося пятнадцять років, а він дійсно був ні на що нездатний. Як він захистить Орисю і Кшисю, коли він і справді шаблі ніколи в руці не тримав?! У Михайлика шляхетська гордість поєднувалася з добрим і благородним серцем. Кшися була для нього не просто холопкою, а практично членом родини він зростав на її руках, вона й Одарка часто жаліли його, доглядали, коли він хворів, і Михайлик щиро прикипів до своєї служниці.
Однак усе ж і в мирному та безпечному Барі сталося невелике хвилювання. Гарнізон Барської фортеці під командуванням полковника Броневського поводився так потворно, що обурені містяни, які, незважаючи на суперечливі чутки, з нетерпінням чекали козаків як своїх визволителів, збунтувалися й самі вигнали поляків із міста. На щастя, справа обійшлася малою кровю та бійками, і ні Орисі, ні Михайлика, ні навіть Кшисі це хвилювання не торкнулося.
Але, немов за велінням злої долі, на місце Броневського зявився Петро Потоцький , син коронного гетьмана, він приборкав бунтівників-містян і розташував своїх драгунів частково в місті, а частково у фортеці. Після його появи в місті відновився відносний лад, але, гуляючи містом, Орися бачила, що серед її співвітчизників і одновірців витають бунтівні настрої. У людях наче тлів вогонь, який чекав пориву вітру, щоби спалахнути яскравим полумям.
Дівчина не боялася гуляти містом вона була православною, жила в будинку православного священика, і це було гарантією її безпеки, хоч її і сприймали за знатну шляхтянку, але зі шляхтою, що ховалася в місті, вона й Михайлик не спілкувалися. Утім, найголовніше: Орися почувалася вільною. Дійсно, усі ці місяці вона жила у Волховицях, немов закута в ланцюги пристрасті пана Матвія. А тепер, коли його не було поруч, дівчина віднайшла відносний душевний спокій її мучила лише тривога за коханого Тимофія і спричиняло досаду те, що їм із Михайликом так і не вдалося знайти людину, готову відвезти йому листа навіть за щедру винагороду.
Орися непогано порозумілася й зі священиком, і з його дружиною. Попадя Степанида, сміхотлива та енергійна, була ще в самому соку й чимось схожа на ковалиху Настю, ту саму, у якої дівчина одного разу ночувала, коли втекла з Тимофієм із дому. Паніматка була такою самою добродушною і привітною та відразу знайшла спільну мову з усіма своїми постояльцями. Особливо із Кшисею, адже обидві жінки були неймовірно допитливими та пристрасно цікавилися чужими справами замість власних і дуже любили почесати язиками. Михайлик, який теж не був скутий волею батька, почувався вільно й часом обмінювався пустотливими поглядами зі старшою донькою священика, якій ледь минуло чотирнадцять. Але на більше в Михайлика бракувало хоробрості. А Орися із задоволенням гралася з численними нащадками священика, а в нього їх було не мало не багато, а семеро.
Найдужче від усієї іншої дітвори до дівчини привязалася маленька чотирирічна донька батюшки Надійка. Дівчинка була неймовірно жвавою й товариською для свого віку і дуже пишалася дружбою з доброю панночкою, у якої такі красиві сукні й такі блискучі намиста. А ще панночка подарувала Надійці стрічки, яких та ніколи не мала. Ось і бігала Надійка за Орисею, мов хвостик.