Драгуни, яких тіснили козаки Мозирі й Богуна, почали відступати під прикриття вогню своєї артилерії. Тоді в атаку пішли піші козацькі полки, забираючи вправо, стискаючи драгунів і відрізаючи їх від рятівного вогню польської артилерії.
Тепер поляки були просто змушені кинути в бій важку кавалерію. Крилаті гусари, закуті у броню, вишикувалися у три шеренги й пішли в атаку. Але без необхідного розгону у сто кроків для своїх коней! Адже успіх і міць удару важкої кавалерії в противника залежали саме від цього розбігу. Спочатку гусари йшли кроком, потім переходили на рись, відтак у галоп і вже за кілька кроків від супротивника у карєр, виставивши свої довгі піки. А тут чудові крилаті гусари рушили вперед, як слід не розігнавшись. Тому вони й не змогли своєю атакою повністю відкинути козацькі полки, а тільки потроху почали зрушувати їх до Росі. Відразу ж за гусарами з табору вперед рушила й коронна мушкетна піхота з досвідчених жовнірів.
Сталося те, що Хмельницький планував спочатку, велика армія поляків, що перевищувала козацьку на десять тисяч осіб, змушена була битися на вузькому фронті, не маючи нагоди розвернутися для масштабних атак і поза захистом вогню своєї артилерії. Кінні гусари заважали один одному, а козаки все тиснули й тиснули на них.
І тут, із відчайдушним наступом важкої кавалерії, козаки почали відступати назад. Саме навмисно, організовано відступати, а не в паніці тікати. І ось тоді в ліве крило польської армії вдарили татари Тугай-бея, які чекали свого часу. Вони, на відміну від поляків, добре розігнали своїх коней. Сам Тугай-бей гордовито та безстрашно проскакав повз польський табір, ведучи своїх воїнів у бій. Легкі польські хоругви кинулися навперейми татарам, але не змогли їх стримати. Складно стримати орду, яка дуже небезпечна у своєму стрімкому ударі.
Але важкі кінні хоругви вже почали проривати козацький фронт між центром і лівим флангом якраз у тому місці, де була пастка. Крилаті гусари розділилися на два крила, щоб ударити в тил козацького фронту, і благополучно наткнулися на широкі окопи, які не могли перескочити їхні коні. Ці окопи козаки вирили вночі таємно, адже із самого початку планувалося загнати поляків у цей вузький коридор, де вони відразу потрапили під вогонь артилерійських батарей Ганжі.
Страшне це було видовище там, де ще недавно з переможними криками скакали живі люди з тріпотливими, сріблястими крилами за спинами, утворилося моторошне місиво із живих і мертвих людських тіл, розстріляних картеччю, розчавлених закутими у броню кінськими трупами.
Важка польська кавалерія, яка ніде й ніколи не знала поразки у своєму потужному лобовому ударі, у цій битві була стримана й розстріляна українськими козаками.
Однак поляки перевершували козаків чисельністю усе нові й нові хоругви наступали на козацьке військо. Перекриваючи гуркіт бою, ударили в литаври й полки Богуна та Мозирі, підкоряючись цим сигналам, з останніх сил натиснули з флангів у гусарський клин. І ось тоді страшні у своїх кінних атаках польські гусари загрузли в рукопашному бої, який став для них убивчим затиснуті з усіх боків польські хоругви знову не змогли розгорнути фронт для нових атак.
Полякам не залишилося іншого виходу, як відступати до свого табору. Під натиском козаків і татар поляки безладно відступали під захист своїх гармат. Але за незрозумілим ступором польська артилерія мовчала й не захищала своїх товаришів вогнем. Так закінчилася битва цього дня.
А пізно ввечері Хмельницький дивився на польський табір із сумом. Йому не було шкода поляків. Цього дня двоє козаків потрапили в польський полон і під тортурами видали те, що мали видати: що до козацької армії все прибувають і прибувають нові люди, а татар стільки скільки макових зерен, що висипалися зі стиглих головок у полі, і сам кримський хан уже на підході з усім своїм військом. Козацький
гетьман отримав звістку від своїх шпигунів із польського табору, що завтра на світанку поляки покинуть його й підуть туди, куди козаки дозволять їм піти і де вже була влаштована смертельна пастка. Отже, у Галагана із Зарудним усе вийшло. Тільки якою ціною?! Ціною власних мук.
Адже ще вчора вдень за наказом Хмельницького та Тугай-бея частина козаків і татар загальною кількістю до шести тисяч осіб під проводом Максима Кривоноса попрямували в тил поляків, у дрімучу Горохову Діброву, через яку проходила вузька дорога, затиснута між дерев, і впиралася в майже прямовисну Круту Балку. Тут козаки зупинилися й отримали від свого полковника наказ перекопати цю дорогу глибоким ровом і влаштувати засідку. Туди ж Хмельницький відправив і Тимофія з Марком.
Оглядаючи місцевість, у яку привів своїх козаків полковник Кривоніс, Тимофій пригадав Княжий Байрак схоже, що батька чекала доля сина. «Не лізь поперед батька в пекло, мимоволі згадав він прислівя. А молодший Потоцький поліз! Тут така сама місцевість поляки нізащо не зможуть ані розгорнути свою кавалерію, ані вишикуватися бойовим порядком, затиснуті з усіх боків лісом! Для них це місце вірна загибель. Тільки б вони його не минули!» думав він, коли злазив із коня.