Там, у Поділлі, у Барському старостві, мій дім, де живе моя наречена і брат. І ось тепер навіть боюся подумати, що в моїх Волховицях теж повстали селяни, глухим голосом відповів Тимофій.
Не турбуйся про те! Пан Матвій не такий чоловік, аби здатися на милість власних селян, сказав Марко, хоча в душі не був так у цьому впевнений.
Матвій, звичайно, не здасться, але ж проти сили він не зможе протиставити таку саму силу. Треба написати йому, щоби виїхав із Волховиць, відповів Тимофій.
Ой, як шкода, що я вже відправив Яна!
Та навіщо писати? вигукнув Влад. Краще їдь туди сам!
Не забувай, що завтра Рада, і я там зобовязаний бути я ж тепер сотник, спересердя на свою посаду відповів Тимофій, бо почав розуміти, що тепер має й відповідальність і зобовязання, і більше не може робити те, що заманеться, як було раніше.
Та можна подумати, що твоя думка буде вирішальною! Половини війська немає, і що? Без них і без тебе тут вода не освятиться?! сказав Влад. Сходи до Хмеля і скажи йому, що тобі треба поїхати, і все! Що він, не людина, чи що?! Він тебе зрозуміє!
Похмурий Тимофій сидів за столом, роздумуючи про те, що він дійсно мусить їхати додому. Думка про те, що Волховиці вже можуть бути спалені його ж селянами, а сімя вбита, жахала, і хлопець посилено гнав її від себе.
Тобі гетьман не відмовить! сказав Марко. А я поїду з тобою.
Так, і я поїду! сказав Влад. Я теж не залишу тебе!
Спасибі, брати, промовив Тимофій. Завтра поговорю з Хмельницьким. Погано, що сьогодні вже пізно й не можна піти до нього.
Із корчми Тимофій пішов похмуріший від грозової хмари. Незрозуміла тривога охопила його душу, він згадав свій кошмар про бурю, і козакові стало ще більш моторошно. «Може, і справді треба було перевезти Орисю до батька? Господи, я стільки місяців її не бачив і страшенно скучив за нею! Як же мені хочеться її побачити та обійняти! Треба було відразу до неї їхати, а не спочатку свататися! Але тоді ми цього московита не зловили б, а це теж важливо! Постійно я зайнятий чужими справами! Бідолашна моя Орисенька! Вона вже зовсім змучилася з туги, Господи, спаси і збережи її!» думав Тимофій, перевертаючись на запашному сіні, бо спати в будинку було спекотно, і вони втрьох пішли на сінник, де панувала нічна свіжість.
А наступного дня на Раду зібралося стільки народу, що й курці ніде було клюнути. Хмельницький мудро вів свою політику він у допустимих межах нічого не приховував ані від народу, ані від козаків, та давав усім зрозуміти, що кожен теж має право брати участь у вирішенні важливих питань, і скликання цієї Ради красномовно про це свідчило.
Воєвода Кисіль прислав базиліанського ченця Петронія Ласку з листом. Чернець поводився гідно і стримано, урочисто вручив подарунки від воєводи для Війська Запорізького, на які Хмельницький подивився байдуже та холодно за них подякував можна подумати, що все це цінне манаття може задобрити його або старшину! Так, замілко пан Кисіль судить про козаків!
Лист Киселя зачитали вголос, але був він такий велемовний, квітчастий і слізно-зворушливий, що втомив навіть недалеких і змусив протверезіти всіх тих, хто так і не встиг цього зробити з учорашнього вечора. Писав Кисіль про те, що він цілком і повністю впевнений, що козаки не вороги Речі Посполитій, оскільки вони теж християни й не можуть зі злості або ненависті проливати кров таких самих християн, як і поляки. Тому пан Кисіль знову дивувався тому, як могло трапитися таке кровопролиття, як під Жовтими Водами та Корсунем! Ще клятвено запевняв у своїй відданості православю. І між усіма цими пафосними словами чи то просив, чи то наказував покластися на нього й довіряти йому як єдиному в усьому світі захиснику інтересів козацтва. Наполягав і на тому, щоби козаки негайно відіслали татар і розірвали з ними всі домовленості та негайно відправили депутацію до сейму для примирення. А також категорично заявляв, що не варто козакам шукати іншої вітчизни, окрім Речі Посполитої, оскільки лише одна вона на всьому білому світі насолоджується свободою й волею. Нагадував пан Кисіль і про те, що оголошене після Корсуня перемиря не дотримується, оскільки козацькі ватаги грабують і розоряють панські маєтки та захоплюють польські фортеці. Наполягав брацлавський воєвода й на подовженні перемиря, і на переговорах. Зате коли цей лист закінчили читати, то вибухнуло таке обурення, що Ласка мало не оглух.
Не буде миру з ляхами! Нехай навіть і не мріють! Війна! Тільки війна! Вирвемо з коренем лядський бурян з української землі! Смерть панам! Жодного перемиря! Викинемо їх до самої Білої річки і в ній же й утопимо разом з їхніми єзуїтами! Перемиря їм? Ні, вони тільки цього й чекають, аби здерти з нас живцем шкіру, як із Павлюка! Смерть ляхам! Веди нас, Хмелю, на Польщу! Зваримо ляхам пива, та такого, щоби захлинулися ним! скажено ревів розлючений натовп, водночас додаючи на адресу і воєводи, і шляхти, і самого отця Петронія такі епітети, які ґречний монах зволів одразу й забути, оскільки вони були ну дуже непристойні.