Ага! І майно її теж! вїдливо відповів Марко. Гаразд. Бог із тобою. Живіть.
Але відвідав би ти матір. Вона дуже переживає й журиться, що ти тепер відмовишся від неї, промимрив Федір.
Я подумаю. Іди, пане Голубе, гордовито відповів Марко.
Голуб насупився, сухо попрощався й поспішно пішов.
Тимофій подивився на Кліща, який теж обідав, сидячи на підстилці в компанії великої миски пшоняної каші й солідного шматка шинки його запрошували за стіл, та тільки старий слуга нізащо не міг дозволити собі сісти їсти поряд зі своїм паном.
Янку, те, що ти почув, неодмінно забудеш жодна жива душа не має знати, що я відвіз Орисю проти волі її батька. Про це знає лише Матвій. Коли закінчиш обідати, то сходиш до писаря і принесеш мені папір та чорнила. Сьогодні я напишу листи, і завтра ти відвезеш їх до Волховиць.
Як накажеш,
мій пане! Я і слова нікому не скажу. Я ж усе розумію, сумно відповів Кліщ, бо надзвичайно засмутився швидкій розлуці з таким приємним проведенням часу. Але що поробиш?! Не все ж коту Масниця!
Тимофій написав Орисі про те, що її батько погодився на їхній шлюб, і просив вибачення за таке довге мовчання й за те, що не знає, коли нарешті зможе до неї приїхати. «Як би мені, кохана, хотілося написати тобі про те, що я сам скоро до тебе приїду! думав Тимофій, запечатуючи листа. Гаразд, зїжджу до гетьмана, дізнаюся, що робитимемо далі, а потім, може, і відпрошуся в нього».
Дивися, Яне! Не проговорися панночці, що я був пораненим! Не засмучуй її цими вістями! сказав Тимофій, проводжаючи Кліща.
А наступного дня обоє друзів поїхали до Чигирина. Адже там на них чекав Влад. Як він провів увесь цей час, поки хворів?
Влад після свого поранення повільно одужував. За тиждень після відїзду своїх друзів він почав потрохи вставати, але все ще відчував слабкість. На щастя, рана на плечі не запалилася, інакше Влад неодмінно вирушив би до праотців, бо в такому разі Ліора була би безсилою. Утім, затягувалася рана повільно, а кістка до невдоволення козака теж швидко не зростеться.
Звістка про битву під Корсунем викликала у Влада досаду. Ні, він був шалено радий перемозі, але шкодував про те, що його там не було. Цю новину йому приніс полковник Кричевський, який приїхав до Чигирина здійснити ревізію бранців, захоплених ще під Жовтими Водами і які утримувалися в чигиринському замку. Кричевський відвідав Влада, передав йому щедрі подарунки та побажання якнайшвидшого одужання від самого гетьмана. Молодому козакові лестила така увага: отже, Хмель не забув його й цінує.
Однак справжньою радістю для Влада став приїзд Марка. Кричевський нічого не міг повідомити йому про двох друзів, тому хлопець мучився від невідомості про їхню долю. Дізнавшись, що Тимофій поранений, Влад дуже засмутився, тому що на собі відчув, що значить бути пораненим. Але допомогти своєму другові він нічим не міг. А незабаром Марко поїхав, і Влад сумно тинявся подвірям, нудьгував у покоїках, сперечався з Геленою й зовсім не знав, куди себе подіти та чим зайняти.
Одного разу у спекотний полудень Влад у зневірі лежав у відведеній йому опочивальні, коли заплакала маленька Ревека, чия колиска стояла в сусідній крихітній кімнатці, яку Ліорі з донькою виділила Чаплинська, що поводилася з усіма як господиня. Нікого поблизу не було, ніхто не йшов на плач немовляти, тому Владові довелося піднятися, щоби подивитися, чому дитина плаче. «Хоч якесь заняття!» невесело подумав молодий козак. Але, схилившись над колискою, він не знав, що йому робити. Узяти дитину однією рукою Влад не міг та й боявся брати на руки таку крихітку не те, що однією, а навіть двома руками, як заспокоїти не знав. Адже він ніколи не няньчив дітей! Нарешті, зрозумівши, Влад почав колихати колиску. Маленька подивилася на нього, заспокоїлася й несподівано беззубо всміхнулася, почала агукати.
Ох, пане, не варто було! Не треба тобі напружуватися! Ти ще слабкий! Ліора підбігла й узяла доньку на руки. Вона їсти хоче. Дякую, що доглянув її.
Влад розвернувся, щоби піти, але, обернувшись, сухо сказав, немов соромився своїх слів:
Це я тобі дякую! Адже я життям тобі зобовязаний.
Ні, пане, не зобовязаний, похитала головою Ліора. Твій друг нам із донькою життя врятував. Це найменше, що я могла зробити, щоби відплатити за добро.
А ким був її батько? запитав Влад, аби відвести розмову в інше річище і приховати здивування від відповіді.
Він завжди вважав, що євреї не кращі від шляхти пихаті й невдячні. Від друзів знав, що всю сімю Ліори вбито, а саму її з жалю врятували Тимофій із хлопцями, але на цьому відомості про лікарку вичерпувалися. Спочатку Влада це розлютило: якого біса йому привезли цю жидівку?! Ліпше дали би померти від рани, як воїну, ніж тепер бути зобовязаним життям єврейці. Але, проводячи багато часу в товаристві мякої й тихої Ліори, Влад трохи помякшав, переглянув своє ставлення до євреїв і тепер прагнув дізнатися побільше про жінку, яка так лагідно й невсипно доглядала його, коли він слабував.
Він помер задовго до її народження, відповіла Ліора й засумувала.
Влад зрозумів, що припустився помилки і про це питати не треба було, тому в досаді на самого себе побрів геть. Із деяких пір він помітив за собою дивну річ йому подобалося, коли Ліора була поруч, говорити з нею, його тягло до цієї жінки. Влад часто починав заводити з нею розмову, але потім замовкав, бо не знав, про що взагалі можна говорити з жінками. Однозначно ж, не про шаблі та коней! Ліора це розуміла й намагалася перевести розмову на інші теми, питала Влада про його родину, його життя.