Марку, онучку! пролунав поряд голос бабусі.
Марко озирнувся бабця дивилася на нього зі змішаним почуттям страху й захоплення. «А онук-то в мене справжній чоловік, а не ганчірка якась! За таким, як у Бога за пазухою, можна жити! Він і чорту вязи зверне! Шкода тільки, що цьому поганцеві не скрутив!» задоволено думала пані Марися, бо люто зненавиділа Голуба.
Коли трапилося це лихо, старенька була проти цього шлюбу. «Та віддай ти їм цю землю й сіножаті! Нехай удавляться ними!» казала вона дочці. Але Агафія розуміла, що навіть якщо вона віддасть усе до останньої сорочки, то це не врятує надалі ні її зятя, ані її дітей від утисків. А ще жінка хотіла хоч щось зберегти адже в неї залишалися і донька і син, тож їй треба було і про них подумати та щось залишити їм у спадок. А вийди вона за Федора заміж, урядник завжди зможе допомогти.
Бабусю, ліпше йди! сказав їй досі розгніваний Марко, очікуючи, що старенька почне його шпигати.
Але тут вийшла Агафія. Вона стала поруч із сином, дивлячись на нього, заплакана та перелякана. Марко відвернувся.
Синку, я розумію твоє обурення, одначе постарайся мене зрозуміти! Я не мала іншого виходу. Миколу стратили б, а Даринка залишилася б удовою з маленькою дитиною на руках. Гадаю, що Олексій мене зрозумів би й не засудив. Та й немає вже його на білому світі. Як він помер? Чому ти не повідомив мені про це одразу? Чому я дізналася про це від сторонніх?
Ти вважаєш, що батько помер у Дикому Полі? запитав Марко, і його очі знову заблищали від гніву. Ні, мамо, коли ти йшла заміж за цього холуя, батько був живим і здоровим.
Нещасна Агафія помертвіла. Вона оторопіло дивилася на сина. Марко подивився на матір, а потім сказав:
Голуб обдурив тебе, підкупивши свідків. Адже він давно на твоє майно око поклав. І коли Микола в халепу вскочив, то не погребував цим скористатися. А батько загинув під Корсунем. Він помирав у мене на руках. Там само його й поховали. Перед смертю він просив у тебе вибачення за те, що кинув, і просив передати тобі, що все життя, усі ці роки кохав лише тебе.
Агафія закрила обличчя руками. Позаду пролунав схлип, а потім тихе ридання. Марко оглянувся бабуся стояла, притулившись до іншого боку різьблених поручнів, і плакала.
А в тебе, бабусю, він теж перед смертю просив вибачення і сказав, що й сам теж тобі прощає, промовив Марко.
Він усе ще був злим, і в інший час сльози бабусі та матері неодмінно його помякшили б, але тепер йому було байдуже. Якби він застав матір одну, то неодмінно спокійно з нею поговорив би, адже розумів, що жінку довели до крайності. Але коли Марко побачив те, що між його матірю й Голубом, виявляється, ще й повна згода, не позбавлена плотського потягу, то зовсім утратив над собою контроль. «Усе, що завгодно, та тільки не це! Виявляється, вони ще й спали разом як подружжя, коли батько ще був живим!» розлючено думав Марко.
Загалом, мені все зрозуміло ви в нас молодята, а молодятам заважати не ведеться, тож бувайте здорові. Згоди вам та любові! їдко сказав Марко й попрямував до
свого коня.
Марку! покликала його мати. Той зупинився, але не озирнувся, і стояв до матері спиною. Ти мусиш мене зрозуміти і пробачити.
Я твій син, і мені нема чого тобі прощати, холодно відповів Марко, не обертаючись, і зібрався вже йти, але Агафія наздогнала його.
Твій батько залишив мене зовсім одну з усіма бідами й турботами, а потім і ти втік, заглядаючи синові в обличчя, промовила жінка. Ви двоє жили, не піклуючись про те, як живемо тут ми. А Федір завжди мене захищав і оберігав! І тепер так само! Він єдиний, хто зміг мені допомогти! Просто постарайся мене зрозуміти!
Мамо, я все зрозумів! Але не треба мені розповідати, що я мушу бути йому вдячним! Позбав мене цього!
Але синку!
Чому ти мені про те не написала? Чому вирішила неодмінно вийти за нього? Якби батько і справді помер ще минулого літа, то я ще зміг би зрозуміти й не злитися. Але його брехня заради твого майна, твоя ганьба та безчестя моєму батькові... Ні, цього я ніколи не прийму й не прощу! категорично сказав Марко. Так, я бачу, чоловіка ти маєш! Та ще й такого спритного, що не дасть тебе скривдити! Тож я, мабуть, займуся власними справами. А їх маю багато! Прощавай, мамо!
Марко скочив на коня й виїхав із двору. «Почекаю Тимофія в кінці вулиці», подумав він.
Нещасні Агафія й Марися гірко плакали просто в обійсті, коли нарешті з будинку вийшов Тимофій, не менше за Марка злий і роздратований. Утім, пані Марися цього не помітила. Вона кинулася до хлопця, який їй так полюбився, щоби виплакатися, поскаржитися, отримати підтримку. Тимофій не зміг відштовхнути стареньку, тому опанував себе, обійняв її за плечі й почав говорити відповідні до такого сумного випадку слова розради. До нього понуро підійшла й Агафія.
Тітонько, не горюй так! сказав їй Тимофій. Марко втихомириться скоро. Він дуже тебе любить, тож ви помиритеся.
Та не в тому річ, пане Тимофію! А в тому, що він... він... Агафія схлипнула, має рацію він!
Це я в усьому винна! Якби не я, то Олексій був би живим! схлипувала пані Марися.
Не звинувачуй себе, пані! сказав Тимофій, хоча добре розумів, що у трагедії сімейства Воловодів чимала частина провини лежить саме на бабусі. Не плачте й не журіться! Марко переказиться, і ви помиритесь. Я, мабуть, піду. Прощавайте!