Гірко, що тебе, пане Голубе, життя нічого не вчить! Ти про інших одразу, як про себе, судиш. Якщо ти збезчестив матір мого друга, то це не означає, що я здатний на таку саму ницість щодо твоєї дочки. Якби Орися не кохала мене, я ніколи не посмів би викрасти її. Однак вона кохає мене так само сильно, як я кохаю її. Незважаючи на те, що ти двічі мене образив, я не раз обмірковував шляхи і способи звести з тобою дружбу, щоби по-людськи попросити її руки. Я поступався своєю гордістю і правом шляхтича покарати тебе, простого міщанина, хоч і урядника, за проявлені нахабство й неповагу. Але ти, забувши своє місце, знову образив мене. Ти памятаєш нашу розмову в сінях? Памятаєш! Я змовчав тоді, хоча мав право покарати тебе, і війт охоче мені в цьому допоміг би. А потім ти просто продав свою доньку багатому негіднику. І іншого вибору я не мав я на все пішов би заради щастя Орисеньки!
Це моя дочка, і я маю право розпоряджатися нею так, як вважаю за потрібне. Я зичив їй добра та робив для цього все, що міг! І не тобі вказувати мені на способи й засоби! Та ти хоч розумієш, яке горе заподіяв мені? Не доведи тобі Бог пережити біль від утрати власної дитини! прокричав Голуб, оскаженілий від усього почутого.
Ти сам винний! Якби ти думав про благо дочки, то запитав би спочатку її, а потім заміж видавав. Але ти вирішив торгувати і дочкою і племінницею, замість того щоби думати про їхнє щастя! Гаразд, тепер це все в минулому і є тільки сьогодення. Я вкотре повертаюся до тебе обличчям і прошу твоєї згоди на наш шлюб.
Поверни мені доньку! Чуєш? Поверни мені мою дитину! Нехай вона і зганьблена, але віддай мені Орисеньку! з невимовним розпачем і болем у голосі вигукнув Голуб.
Якщо я поверну, то що тоді? безпристрасно запитав Тимофій, зовсім не відчуваючи жалості до нещасного батька.
Я нізащо не видам її за тебе заміж! Досить! Ти вже вдосталь нею натішився! А потім ще й дорікатимеш їй за те, що вона жила з тобою невінчаною! прокричав Голуб. Мені не треба такий зять, як ти! Злодій та перелюбник! Ось ти хто!
Ну й дурень же ти, пане Голубе! Мабуть, Марко останні залишки розуму тобі вибив, зло промовив Тимофій. Я ніколи й нізащо не віддам тобі Орисю назад! Я й без твоєї згоди одружуся з нею.
Тоді в тебе будуть великі неприємності! Ваш шлюб, укладений без моєї згоди, позбавить її права на спадщину! І ти не отримаєш посагу!
Та на біса мені здалося твоє барахло! Удавися ним! закричав Тимофій, оскаженівши від таких дрібязкових розрахунків. Я досить заможний, аби не зазіхати на те добро, що ти відбирав у беззахисних удів та сиріт! Я від тебе й нитки не хочу! Мені треба лише одна Орися!
Я піду до вашого Хмельницького вимагати правосуддя! Якщо він називає себе гетьманом славного Війська Запорізького і всієї України з обох боків Дніпра, то нехай тоді вчиняє справедливо! Як гетьман, а не як отаман розбійницької зграї, і не дозволяє своїм молодикам безчестити дівчат!
Ой! Налякав їжака голим задом! глузливо огризнувся Тимофій. А чим ти доведеш, що я вкрав твою доньку? Де твої свідки? Де докази? Чи знову нечесних свідків приведеш? То тут таке не пройде! Та що я з тобою говорю! Ти однаково ніколи й нічого не зрозумієш. Я просив тебе по-доброму. Не хочеш твоє діло. Ми й без тебе та твоєї згоди обійдемося, і більше не дивлячись на
Голуба, Тимофій розвернувся та пішов із кімнати геть, але у дверях зупинився й додав наостанок: І не намагайся відшукати Орисю! Вона в такому місці, де ти її ніколи не знайдеш! А навіть якщо і знайдеш та спробуєш забрати, то тоді гірко про це пошкодуєш! Я вже втомився витирати твої плювки з обличчя. Тож не змушуй мене вчиняти з тобою так, як учинив би на моєму місці будь-який інший шляхтич. Бувай, пане Голубе! і вийшов із кімнати.
Голуб із ненавистю подивився йому услід. Відтоді, як зникла донька, він не знав ані радості, ані спокою, розшукуючи її, поки не зрозумів, що Орисі більше немає на світі. Тоді Федір змирився і прийняв цю гірку істину, звинувачуючи себе в тому, що в гонитві за грошима й вигодою не догледів за дочкою. Йому було дуже гірко від того, що це він винен у загибелі дочки, треба бути більш розсудливим і обережним у виборі зятя. Зрештою, це Орисі треба жити з цією людиною, а всіх грошей не загребеш!
Проте, коли Тимофій розповів йому всю правду, Голуб ледь не збожеволів від гніву, вважаючи, що молодий шляхтич зробив усе це навмисно, щоби відплатити йому за приниження. А тут ще цей Воловодченко побив його! «Але чому так? Чому я не дізнався про все це раніше! Я тоді так розрахувався б із Клесінським за Орисину ганьбу, що й рідна мати його не впізнала б!» зло подумав Федір і пішов перевдягати забруднену кровю сорочку.
А Марко, вилетівши з власного будинку, зупинився на ґанку. Хлопець важко переводив дух. Він анітрохи не шкодував про те, що побив Голуба, і тепер обмірковував чи викинути Федора зі свого будинку зараз, чи надати йому можливість самому піти. Має ж у того бути хоч якась гордість і самоповага? Адже це його, Марка, дім, і він тут господар!