Ще після Корсунської перемоги Хмельницький відправив у місто тритисячний загін козаків на чолі з Олексієм Тімушкіним із наказом зайняти Київ і переправи через Дніпро. Цей наказ був виконаний, чому сприяли самі містяни, які зустріли козаків як своїх визволителів. Перелякана шляхта, знехтувавши гординею та релігійними забобонами, сховалася у православних монастирях, і ченці не відмовили у притулку всім, хто був здатний сплатити за таку гостинність.
Війт Ходика внаслідок свого великого розуму не оцінив розмаху повстання й не передбачив його наслідків передусім для себе. Тому й далі суворо переслідував і гнобив усіх тих містян, яких підозрював у співучасті з бунтівними козаками. Однак ледь прогримів грім перемоги під Жовтими Водами, як кияни, незважаючи на суворі заходи з боку магістрату, стали рішучіше підтримувати повсталих козаків. Щойно до Києва дійшла звістка про корсунську перемогу, як пан Ходика потрапив у досить скрутне становище, деякі його підлеглі організували проти нього змову і, як скаржився сам нещасний війт, «забажали позбавити його не тільки влади, а й усього чесно нажитого надбання та самого життя». Тому Андрій Ходика був змушений ретельно ховатися для збереження свого дорогоцінного життя.
А пан Голуб мав нещастя запопадливо підтримувати свого війта в усіх його непоказних справах та вчинках. За що й поплатився містяни помстилися йому тим, що підпалили його багатий будинок, і колишній урядник був змушений перебратися до будинку своєї дружини, що був менш фешенебельний за його спалений.
Про всі ці події двом друзям повідав корчмар Айзік, який особисто подав їм глечик горілки. Він спокійнісінько продавав свою знамениту варену та, як і раніше, підтримував зразковий лад у своїй корчмі. Добрий, мудрий єврей недарма так ретельно сіяв насіння добра навколо себе й тепер збирав щедрий урожай: жоден містянин у цей смутний час не підняв руку на старого корчмаря. Мало того, люди навіть заступилися за нього, не дозволивши козакам убити єврея або вигнати з міста. Сам Айзік був надзвичайно радий знову бачити двох козаків, про що не забув висловитися вголос.
Ось уже не чекав, що ви, панове, ушануєте мене своєю присутністю! Надзвичайно радий бачити вас у доброму здоровї! вдоволено усміхався Айзік, сидячи за столом навпроти молодих козаків. Пане Клесінський, не вважай за нескромність і нечемність, але дозволь спитати, як поживає панна, точніше, тепер пані Орися? Я вельми щасливий, що ти так спритно вирішив це питаннячко! Воно, звичайно, не зовсім пристойно й законно, але хто про це знатиме, окрім вас двох!
Добре поживає! А ти звідки про це провідав, пане Айзіку? Таке відчуття, що про це знає пів-Києва, але ретельно приховує правду від пана Голуба! розсміявся Тимофій.
Ну, не складно здогадатися! підморгнув йому єврей.
А скажи мені, пане Айзіку, чи не знаєш ти часом подробиць того, як сталося, що моя мати вийшла заміж за Голуба? похмуро запитав Марко.
Айзік спохмурнів і зітхнув.
Знаю, відповів він, знову зітхнувши. На жаль, обізнаний. Та ось тільки не було в бідолашної жінки іншого виходу. Якщо не помиляюся, Микола, гончар, доводиться тобі зятем, пане? Чи не так? Так ось твій зять мав необережність перейти дорогу одному гончарю з Верхнього міста горщики й миски твого зятя продавалися краще, ніж у нього. Імені я тобі його не скажу, бо відійшла ця людина в кращий світ якраз тоді, коли козаки Київ звільнили. Гадаю, самі розумієте, як! Між нами туди йому й дорога. Ось цей гончар і доніс на твого зятя, що, мовляв, він ганив католицтво, що, само собою зрозуміло, брехня. Але кого це цікавить?! Зятя твого відразу схопили, ось твоя матінка й пішла просити Голуба допомогти. А той скористався нагодою та натякнув їй, що якби вона була з ним у родинних стосунках, ну, скажімо, дружиною його, то йому набагато легше було б допомогти її зятю. Ось пані Воловод і погодилася, згнітивши серце, оформити розлучення з твоїм батьком. Але до цього не дійшло звідкись узялися люди, які повідомили, що твій батько, начебто, особливою інтонацією голосу наголосив корчмар, чи то ще минулого літа, чи то восени помер, і тоді взагалі жодних перешкод не стало не треба було півроку чекати .
Віддавши частину свого майна, щоби відкупити зятя, усе те, що в неї ще залишалося, твоя мати Голубу у придане принесла.
Вислухавши, Марко спохмурнів.
Тільки я прошу тебе, пане, не роби у гніві того, про що можеш гірко пошкодувати згодом, обережно порадив Айзік.
Не бійся, пане! Не вбиватиму я його. Дякую тобі, сказав Марко й вийшов із корчми.
Тимофій розрахувався з Айзіком і, побажавши йому всіх благ, поспішив за своїм другом.
На вулиці нахмурений Марко, тримаючи свого коня за вуздечку, щось обмірковував. Тимофій обережно поклав йому руку на плече і спитав:
Може, краще поїдемо назад?
Ні! Поїхали! Я мушу розібратися до кінця в цій справі.
Зі змішаним почуттям підїжджав Марко до рідного дому у хлопцеві поєдналися і гнів, і образа, і жалість. Він зіскочив із коня і, швидко піднявшись сходинками ґанку, увійшов усередину. Тимофій ледве встигав за другом. Марко швидко пройшов сіни, розчинив двері світлиці.