Скарбниця Московського царства була порожня, і царські холуї не придумали нічого розумнішого для її наповнення, ніж підвищити непрямі податки та ціну на сіль, продаж якої була державною монополією. Від цього страждали всі, особливо найбідніші жителі, а скарбниця чомусь не наповнювалася. Тоді панівна верхівка позбавила платні казенних ковалів, теслярів, стрільців, піддячих та інших. Але безсовісна скарбничка знову ніяк не бажала наповнюватися.
Москвичі, незадоволені збільшенням податків, учинили смуту і звернулися з чолобитною до царя Олексія Михайловича, який саме повертався з богомілля з Троїце-Сергієвої лаври. Однак чолобитна народу, доведеного до відчаю й зубожіння непосильними податками, була подана не за чином, тому цар, який страждав сильною побожністю, її і не прийняв. А коли люди слізно стали благати царя-батюшку прийняти їхнє прохання в його руки, то їх просто розігнали батогами, а деяких заарештували вочевидь, не зумів молодий цар набратися людинолюбства й милосердя у святому місці.
Тоді людське обурення докотилося до самого Кремля, і народ, підтримуваний стрільцями, які теж були незадоволені утисками, навіть увірвався до царських палат, вимагаючи кари для своїх головних мучителів окольничого Плещеєва і боярина Морозова. Останній, наслідуючи Нерону, велів підпалити Москву , щоби відволікти обурений народ. Але це чомусь не допомогло, і цар був змушений видати нещасного Плещеєва, якого відразу розтерзав озвірілий натовп. А злощасний Морозов під солідною охороною був відправлений у заслання хоч як, а царський свояк!
Для заспокоєння невдоволених був скасований новий податок на сіль, у головних московських наказах були змінені судді, недоїмників випустили з вязниць, а стрільцям видали підвищену платню. Однак обурення перекинулося на інші міста Козлов, Володимир, Воронеж, Єлець, Болхів, Чугуїв. За вдачею тихий і нерішучий, девятнадцятирічний Олексій Михайлович зовсім розгубився, не знаючи, що й робити з народним невдоволенням. Та й із сусідньої України доходили такі страшні звістки про успіхи повсталого народу!
Ось тому воєвода севський і звелів відправити до Москви одного Климова мало що в цього Хмеля на думці, і невідомо, з якою метою зявилися два його сотники. Ще почнуть народ збурювати!
Проте шило це такий предмет, який ніяк не бажає бути прихованим, а в мішку й поготів. Тому про всі ці події, та ще й у всіх подробицях, Марко з Тимофієм дізналися від одного московського купця, який байдуже ставився до високої політики. Зате він був людиною практичною, тому й напросився доїхати з козаками до самого Чернігова, де мав свої справи, у разі чого тридцять головорізів забезпечили б захист пузатенькому заповзятливому купцю.
Утім, лист Хмельницького зацікавив молодого царя він був зачитаний перед боярами. Гетьман Війська Запорізького докладно писав московському цареві про дві свої блискучі перемоги, натякав, що польського короля не інакше як отруїли недруги землі української, що, утім, не суперечило думці самих бояр, які теж так уважали. Натякав хитрий гетьман і на те, що непогано було б батюшці-царю подумати про повернення Смоленська під владу Московії. І недвозначно говорив про те, що якби вдарив цар у ляхів з одного боку, а козаки з іншого, дивись, спільно й відібрали б Смоленськ у Польщі.
Молодий цар, послухавши листа й поміркувавши над ним, перш ніж дати відповідь, наказав як слід розвідати справжній стан справ у самій Україні, для чого направити туди побільше шпигунів. А порубіжним воєводам привести свої війська в готовність до відбиття можливого нападу й перешкоджати всяким підозрілим особам проникати в московські землі.
Розділ ХІХ. СВАТАННЯ ВАЖКА СПРАВА
На зворотному шляху із Севська Марко й Тимофій вирішили все-таки заїхати до Києва. Тимофієві було соромно перед Орисею, що він так довго не відповідає їй. Але не міг же він написати коханій про те, що спочатку лежав поранений, а потім возив важливі листи й тому досі не знайшов часу переговорити з її батьком! Відправивши своїх козаків до коша, Тимофій запропонував Маркові спочатку заїхати до корчмаря Айзіка: «Він неодмінно все нам розповість і з усіма подробицями, адже завжди й усе про всіх знає!»