Та Бог із тобою, пане! Хіба я не твій хлоп? здивувався старий челядник. Я ж іще твоєму батькові служив, Царство йому Небесне! Добрий він пан був! Тепер мій борг служити його синам, панові Матвієві й тобі.
Янку, ти привіз мені такий скарб, що й сам не уявляєш його цінності, вигукнув Тимофій, знову розгортаючи листа Орисі.
Совість кольнула Кліща. «Ех, якби ти знав, що з твоєю милою твій братик витворяє! невесело подумав він. А молодий пан завжди був добрий до мене. Ніколи не ображав!» Старого негідника почала мучити жалість і до свого пана, і до його нареченої. «Може, розповісти все? подумав Янко. Але що я зміню, якщо розповім? Адже пан гарячий, ще відлупцює спочатку, а потім неодмінно поїде і брата порішить! Накою лиха своїм язиком! Так, найкраще промовчати. Хай уже господарі самі розбираються зі своїми сердечними справами!»
А Тимофій тим часом прочитав листа від племінників, а потім від брата. Матвій написав йому про те, що найближчим часом не зможе до нього долучитися, бо надзвичайно заклопотаний збереженням їхньої спільної власності. «Не забувай, Тимофію, про те, що крім благородних ідей та цілей, у житті є ще така непатріотична річ, як гроші та інше майно. І памятай про те, що половина маєтку твоя, і мені треба теж про неї подбати. Адже ти незабаром збираєшся завести сімю, тож тобі знадобляться кошти. Час уже доростати розуму й мислити більш практично», писав йому Матвій.
Лист брата покоробив Тимофія: з одного боку, він усвідомив, що брат має рацію, адже коли війна закінчиться, то треба якось жити далі, а з іншого його бентежило те, що особисті інтереси ставляться вище за суспільні, коли має бути навпаки. І як знайти золоту середину?
«Я завжди жив так, як хотілося насамперед мені самому, мало переймаючись завтрашнім днем. Для мене козацька воля, брати-товариші й війна були важливішими.
Я був занадто легковажним, зовсім не думав про своє майбутнє. Матвій має рацію! Ой як має! Справді, ось одружуся я на Орисі, матимемо сімю, зявляться діти, і я мушу більше думати про них, ніж про війну. А я так рідко замислювався про те, як і де ми з Орисею житимемо, коли одружимося, у Волховицях чи в Дикому Полі. Утім, сумніваюся, що Орися захоче жити у степу. Та і як така, як вона, там житиме? Надто вже вона тендітна для такого суворого життя. А якщо їй захочеться жити в Києві, ближче до своєї сімї? Я ж не зможу їй відмовити! Так! А що після цієї війни маю намір робити я? Чи буду я після всього цього низовим козаком, як і раніше, чи повернуся до життя шляхтича? Ой, ще невідомо, що буде далі. Вирішимо з Орисею разом це питання тоді, коли настане час. А поки, дійсно, просто необхідно переговорити з Голубом! Сподіваюся, він уже трохи порозумнішав! А потім напишу їй про все це», думав Тимофій і наказав Янкові залишатися з ним, доки він сам його не відправить додому.
Кліщ не заперечував він завжди супроводжував свого покійного пана на війні й охоче висловив бажання служити Тимофієві так, як прислужував його батькові, та й молодий пан поранений, тож йому необхідна турбота. Однак Тимофій пояснив слузі, що в козаків це не прийнято. Тому вільний від усяких обовязків Янко вперше за все своє життя спокійно й весело проводив час, потихеньку розтрачуючи в найближчому шинку ті грошенята, які отримав у нагороду від Тимофія.
Одного разу до Тимофія зайшов Хмельницький. Кліщ якраз сидів зі своїм молодим господарем і, побачивши гетьмана, перелякався, підскочив і зігнувся в шанобливому поклоні.
Як ти, Тимофію? привітно запитав Богдан, сідаючи поряд. Бачу, що вже майже оговтався від рани. Це не може не радувати! Сильно ти тоді всіх нас сполохав!
Та вже зовсім одужав! Скоро й на коня зможу сісти, усміхнувся Тимофій.
Тут на очі гетьману потрапив Кліщ. Старий підлизень не раз чув у шинку, з якою любовю та повагою славлять гетьмана не лише самі козаки, а й багато хто з поважних містян і заможних селян, та й усяка інша шушера, що днювала й ночувала в питних закладах. Тому Янко, уже заздалегідь сповнений поваги до Хмельницького, зробив урочисту міну, коли той увійшов, і тепер поїдав гетьмана очима, запамятовуючи найдрібніші деталі його вигляду, щоби потім похвалитися цим перед товаришами по чарці.
А це ще хто? здивувався Богдан, бо Кліща неможливо було не помітити.
Та це Янко, мій слуга з Волховиць. Він привіз мені листи від брата й нареченої. Я його поки в себе залишив, а пізніше відправлю додому.
А, відповів гетьман. І як твій брат?
Живий, здоровий, відповів той.
А наречена? хитро усміхнувся Хмельницький.
Сумує за мною не менш сильно, ніж я за нею, зітхнув Тимофій.
Нещасна панночка! Але щойно випаде нагода, то поїдеш до неї. А там, може, і весілля ваше відгуляємо, підморгнув йому гетьман.
Тимофій тільки задоволено всміхнувся у відповідь, адже це було його найзаповітніше бажання.
Узагалі, я прийшов до тебе у справі, вів далі Хмельницький. Ти сам, напевно, помітив, скільки людей прийшло до нас останнім часом. Вони ринули сюди, немов вода, що прорвала гать. Їх прийшло так багато, але не всі вміють воювати. І всіх треба розподілити у полки та сотні, поставити над ними начальників, а людей, здатних командувати, мало. Так от, чи не погодишся ти стати сотником?