Автор оригінально трактує процес глобалізації. Віддаючи данину іншим дослідникам, він персоніфікує цей процес, так би мовити, перекладає його на людську індивідуальну душу. «Складається враження, ніби в цьому світі добробуту існує прихований сум за світом нестатків. На перший план виходить натуралізм, свого роду ностальгія за тим гіпотетичним, принадним, простим і невинним життям примітивних суспільств, людей, які насправді живуть у суворих умовах, багато страждають, помирають у молодому віці і бачать, як помирають їхні діти. Туга за щасливими днями, які вже не повернеш, оспівування минулого, кращого за теперішнє, притаманні будь-якій культурі й ховаються в якомусь куточку душі кожного з нас. У них криється ностальгія за дитинством, коли ми почувалися щасливими та захищеними, а тому нам здавалося, що життя тоді було кращим, проблем було менше (принаймні вони вирішувалися простіше, аніж сьогоднішні) і життя минало в органічному суспільстві».
Місцями ця неспішна оповідь набуває рис сповіді. Россі ділиться найінтимнішим, найщирішим, ніби знає, що це його остання книжка, що сказати і вмістити треба найважливіше і другого шансу вже не буде. Звичайно, не з усім можна погодитися, проте той, хто прочитає цю книжку, буде інакше сприймати поняття «ЇСТИ». Їжа як драматична необхідність або як ворог, з яким потрібно боротися, це одержимість, яка завжди присутня у нашому житті. Маніакальна увага до «чистого» та здорового харчування, філософія повільного споживання, а поруч із цим чорна тінь патології і смерті. Пристрасний екскурс в історію поняття, що змінило
історію людства.
Володимир Самойленко , канд. геогр. наук
Присвята
Слово «їсти», яке на перший погляд здається таким нейтральним і нешкідливим, ба навіть приємним (коли все добре), перебуває у центрі щоденної уваги та самого життя для всіх, хто не має змоги їсти досхочу. Труднощі, повязані з можливістю їсти самим і нагодувати своїх дітей, перетворили та перетворюють життя багатьох на пекло. Але й там, де «у всіх є, що їсти», інколи можна зустріти тих, хто, щоб щось поїсти, змушені ритися у контейнерах для сміття; або є молодь, для якої «їсти» перетворилося на затятого ворога та щоденну й щогодинну одержимість, щось таке, що заважає, а не допомагає жити, до того ж народжує в душі сліпу наполегливість і впертість, руйнівне бажання повного контролю над власним тілом. Можна також зустріти людей уже похилого віку, повних розпачу, бо їхній син або дочка свідомо вибрали смерть замість того, щоб жити.
Чимало європейців, що належать до мого покоління, померло або протягом довгого часу страждало від голоду там, де з їжі не було майже нічого, крім картопляних шкаралуп. А ті, кому, як і мені, не довелося пережити того лиха, все одно памятають епізоди, які за незначним винятком важко віднести до найкращих спогадів покоління пятдесятих. Я, наприклад, добре памятаю, як мій батько під час війни вставав о четвертій ранку, щоб бути серед перших у довгій черзі перед мясною лавкою та принести додому півкіло яловичих легенів і коровяче вимя. Ще памятаю талони на хліб і те, як ми з сестрами не звертали уваги, що моя мати, яка віддавала свою частку хлібного раціону нам, дітям, з дорідної жінки перетворювалася на тендітну й худорляву. Добре пригадую, що вся наша сімя сприйняла як завершення кошмару наш переїзд до Умбрії, де неважко було придбати курей, яйця, сир та інші смачні харчові продукти.
Я знаю, що існує риторика памяті. Я читав книжку «Фунес, чудо памяті» Хорхе Луїса Борхеса і розумію: це справжнє щастя, що людина не може памятати всього. Мені відомо також, що память і забуття міцно переплетені між собою і що в людській памяті присутні ті тривожні сторони, що тисячу пятсот років тому змусили Авґустина вигукнути: «Велика сила памяті; є, Боже, не знаю що, але щось жахливе в розмаїтті її незліченних глибин». Питанням памяті та поєднанню памяті й забуття я присвятив аж дві книжки. Та все ж, попри ризик відхилитися від основного аргументу до автобіографічних нотаток, які завжди дещо непевні, я повинен якось виправдати мій інтерес до теми, яка тут розглядається.
На початку шістдесятих у тій будівлі, яка зараз називається Вілла Драґоні, поряд із Читта-ді-Кастелло, часто бували не лише я, моя дружина та наші діти, ба й гамірна компанія (відверто кажучи нестерпна!) моїх пятьох чарівних племінниць сестер Фламінії, Сандри, Паоли, Джовани та Карли Бідзаррі. До цієї компанії належали також моя донька Ганна і Лаура Далла Раджоне, дочка Лівіо (19222007) партизана в Умбрії, а потім добровольця дивізії «Кремона», одного із засновників арбореальної (деревної) археології, одного з моїх найкращих друзів іще з воєнних часів. Лаура читала значно більше, ніж її однолітки, і вже тоді твердо хотіла вивчати медицину зі спеціалізацією у психіатрії. Вона протягом багатьох років пропрацювала у психіатричних установах Умбрії, а в 2004 році заснувала в палаці Франчиши-ді-Тоді перший державний стаціонарний заклад для лікування людей із розладами, повязаними з психічними проблемами харчування. З часом