Юрій Ячейкін ВАЖКЕ ЖИТТЯ І НЕБЕЗПЕЧНІ ПРИГОДИ ПАВЛА ВАЛЕРІАНОВИЧА ХВАЛИМОНА Правдива історія з побрехеньками
Розділ І, в якому докладно оповідається, з чого почалася уся ця дивна історія
Був вересень, і було ще тепло.
Павлусь сидів на строкатій, мов веселка, лаві в маленькому скверику, що ховався від вуличного гамору за найближчим до школи гастрономом, і неквапом їв крижане морозиво, яке на повітрі аж парувало.
Якби ви побачили його тоді, ви б нізащо не звернули на нього жодної уваги. Ну, сидить собі на лаві таке звичайне-звичайнісіньке хлопя: кашкет на вухах, веснянки на носі (вони у нього не сходять навіть серед зими), а над носом окуляри в круглій чорній оправі. То й що з цього, запитаєте ви? Хіба ми не бачили отаких ласих до морозива хлопців? Усе життя їх бачимо! Вони, можна сказати, уже набридли нам! Вони сидять і їдять морозиво навіть у найпекельніші морози, а що вже казати про погідний вересневий день бабиного літа?
Воно справді так. Маєте цілковиту рацію. Але якби ви придивилися до нього пильніше, то неодмінно звернули б на нього увагу. У Павлуся був такий зосереджений і вдумливий вигляд, що якби йому під ніс з веснянками та окулярами припасувати ще вуса та сиву бороду, то цілком можна було б помилитися і подумати, що перед вами сидить не школяр, а принаймні заслужений пенсіонер.
Отож Павлусь сидів на лаві у затишному скверику (навколо ані душі) і їв морозиво.
Думаєте, він їв морозиво тому, що полюбляв усе солодке?
Х-ха! І ще ха-ха!
То дівчатка люблять солодке різні там цукерки і тістечка. Одне слово, солодке то дівчача справа, а життя у хлопця не цукор. І тому, коли Павлусь їсть морозиво, він його зовсім не їсть, а гартує свій організм, привчає його не жахатися лютих морозів. Хтозна, можливо, йому колись доведеться героїчно працювати на суцільній кризі аж на Північному полюсі або в задубілій, мов у холодильнику, Якутії. А до трудових подвигів серед моржів та білих ведмедів слід готуватися змалку, бо інакше за всеньке життя тільки й побачиш їх, що за гратами у звіринці. Ось чому Павлусь ніколи й не жахався зайвої порції найкрижанішого морозива. Х-ха!..
Але не про це у нас мова.
Мова про те, що саме в цей час невідомо звідки зявився старий-престарий дід і вмостився на лаві поруч з Павлусем. І якби ви побачили отого діда тоді, ви б теж нізащо не звернули на нього жодної уваги. Дід як дід: капелюх на вухах, окуляри на носі, а під носом вуса та біла борода двома клинцями. Хіба ж ми не бачили таких? Надивилися досхочу! Але якби придивилися до нього пильніше, то неодмінно звернули б на нього увагу. Річ у тім, що, якби дідові зголити вуса й бороду, можна було б цілком помилитися і подумати, що перед вами сидить не пристаркуватий пенсіонер, а міцний чоловяга середнього віку. Чого тільки на світі не трапляється!
Добрий день, мовив незнайомець.
Але Павлусь, невдоволений появою діда (що йому інших лав мало?), удав, нібито привітання не зрозумів, і відповів зухвало:
Ага, дуже гарний сьогодні
день. Аж уроки не хочеться йти слухати
(По секрету повідомлю вам, що Павлусь отак негарно іноді чинив, коли його ніхто із знайомих на бачив і не чув. А коли були присутні знайомі свідки, то ого! він усе пречудове розумів! Аби потім удома не слухати довжелезних, як пасок, нотацій батька)
Аж тут старий лагідно промовив:
Мій юний друже! Якщо тобі до вподоби соромити самого себе, то не сором своєю невихованістю принаймні власних батьків. Вибач на слові, якщо воно видалося тобі за зле.
Ви чули?
У дорослих просто-таки капосна звичка повчати нещасних дітей на кожному кроці! Навіть тоді, коли ти смирно сидиш і тихо їси собі морозиво Жах! Та хай знає непроханий навчитель, що Павлусь теж на чотири ноги кутий!
Ой, та я вас не так зрозумів! з удаваним розпачем вигукнув він. Я й не подумав, що ви зі мною вітаєтесь. Адже ми зовсім-зовсім не знайомі! Але ви теж помилилися. Бо я вам не юний друг, а можливо, набагато старіший од вас дід. А то, може, й прадід
Як так? вражено запитав старий.
У нього від щирого подиву аж окуляри зсунулися на кінчик носа.
А дуже просто, спокійно збрехав Павлусь. Я такий старий, що вже й сам не злічу своїх довгих років. Уже й сам не знаю, скільки їх у мене чи сто, чи сто десять.
Не може цього бути! вдруге вразився дід. Таке гарне дитяче обличчя, жодної тобі зморшки, як на райському яблучку
При чому тут обличчя? Що, не вірите мені? Та я ніколи не брешу! брехав Павлусь далі, а робив він це на відмінно. Бувало, він до того вправно брехав, що, коли б у школі вчителі оцінювали його брехню за пятибальною системою, він би ще з першого класу ходив у відмінниках і його портрет вже давно красувався б на Дошці пошани.
Ну, щоб ви повірили, неквапом просторікував він, я відкрию вам страшну таємницю мого життя. Колись я був видатним ученим-академіком і одного разу вирішив винайти такі ліки, які б усім людям повертали молодість. Ну, коли вирішив, то й винайшов це для мене були дрібниці. А потім подумав, що найкраще буде спочатку перевірити їхню дію на собі. Щоб з усіма людьми нічого поганого не сталося. Я ж хороший! Узяв ліки і пішов до колодязя, щоб запити джерельною водою Що, цікаво?