«Преславний тату, ти завжди вчив нас, що країна та всі її багатства для життя й щастя людей, які її населяють. Я віддала коштовний камінь одним бідним людям, обійденим щастям і справедливістю у твоєму царстві. З його допомогою семеро дітей врятуються від смерті й житимуть у радості й достатку до кінця днів своїх».
І дівчина переповіла цареві та радникам, які всі поспішно зібралися, свою пригоду в лісі.
Цар спершу поблід, потім позеленів від люті, далі почервонів, мов буряк, і гаркнув так, що аж здригнулися стіни палацу, а душі радників сховалися в пяти: «Згинь з очей моїх, мерзотнице, дурепо, якщо ти здатна була виставити на посміховисько і батька, й країну! Згинь з очей моїх, божевільна, якщо не вмієш берегти найкоштовніших речей! Іди до своїх жебраків і навіть близько не зявляйся тут ніколи. Зараз же йди звідси,
безрозсудна!»
А потім сказав придворним, яких охопив страх: «Хай знають у всьому царстві, що відсьогодні в мене тільки дві доньки, а хто насмілиться прийняти в себе третю або хоч імя її згадає, той буде кинутий у найглибшу й найтемнішу темницю, він буде підданий найтяжчим тортурам і довіку не побачить світла сонця. І хай знають у всьому світі, що після моєї смерті царством правитимуть дві доньки, які своїми вчинками довели свою мудрість і вміння!»
Найменша царівна вже цієї ж ночі втекла з палацу, і ніхто не посмів глянути співчутливо їй услід або хоч промовити одне-єдине лагідне слово. Може, то її сестри намовили царя супроти неї, нашептавши йому на вухо, ніби вона несповна розуму й виступає проти порядків у країні.
І пішла найменша царева донька в невідому дорогу, у холодну й зловісну ніч. Зупинилася аж удосвіта, коли царське взуття геть розлізлося, а сукня, гарна сукня з пурпурного шовку, перетворилася на дрантя. Ноги її закривавились, жорстоко діймали голод і втома, але оскільки дівчина весь час бігла через ліс, то ніде не знайшла людського помешкання чи воріт, у які можна було б постукати. Та найбільше мучила її туга за батьком і за рідними сестрами.
Вийшла дівчина на галявинку з густою шовковистою травою. Знесилена від утоми, впала під якимось старезним деревом і, заплакавши, мов мале дитя, умить заснула
Мош Тімофте почав набивати люльку, а Тік, скориставшись паузою, висловив уголос одну думку, яка не давала йому спокою.
Як же цар міг прогнати дівчину, коли вона зробила таке гарне діло?.. Я на його місці залишив би їй царство!
Авжеж, одначе, не всі люди міркували так у ті часи. Але казка твердить так, то хай так і буде
А як звали найменшу доньку?
Мош Тімофте безсило здвигнув плечима:
Це, скажу тобі по правді, я забув чи, може, не спитав тоді вівчаря. А втім, здається, звали її чи то Іляна, чи Марія, не пригадую вже добре Гаразд, на чому ми зупинилися?.. спитав старий радше, щоб пересвідчитись, чи уважно слухає гість казку, бо сам добре знав, на чому він зупинився.
Там, на галявині, під деревом
Ага, так-так Там Так-так Тільки-но заснула дівчина, коли зненацька її розбудив якийсь шум. Вона напружила слух і глянула туди, звідки він чувся, це було дуже близько, під самісіньким деревом, де вона спала. І побачила там, поміж корінням, кривенького чоловічка, старого карлика з довгою бородою той мучився, намагаючись закинути кілька камінців у дупло на дереві.
Дівчина скочила на ноги й допомогла карликові. Разом з останнім каменем зник у темряві й карлик, але невдовзі зявився на світло і так сказав доньці царя:
«Щонайвродливіша і щонайкраща принцесо! Я знаю твою долю і знаю, чому твій тато у хвилину неправого суду вигнав тебе з дому. Ти вчинила добре діло там, у халупці, воно варте зовсім іншої відплати, а зараз, допомігши мені, ти ще раз довела, що душа в тебе добра, справедлива й чесна. Хоч я тобі й не обіцяв ніякої винагороди і навіть не просив допомогти, ти прийшла й пособила мені. Предобра і прекрасна принцесо! Усе моє майно оця коробочка, яку ти зараз побачиш»
І при цих словах карлик показав дівчині маленьку сіру коробочку, звичайнісіньку металеву коробочку, тільки дуже блискучу.
«Оця коробочка це все, що можу тобі подарувати, сказав далі карлик, але зважай, вона чарівна, у ній прихована нечувана сила. Коли тобі буде сумно, ти відчини коробочку, і хай твої сльози падають усередину. А коли тобі загрожуватиме небезпека, притисни коробочку до грудей і тричі прокажи чарівне слово».
І карлик підійшов до принцеси й прошепотів їй на вухо чарівне слово. А потім заговорив уже вголос:
«Коробочка й чарівне слово врятують тебе від будь-якої небезпеки, хоч би яка велика вона була. Але остерігайся, люба принцесо, переказати комусь іншому чарівне слово! Коробочка тої ж миті втратить усю свою чарівну силу. А тепер ходи здорова й вір у доброту свого серця!»
І перш ніж дівчина встигла спамятатися, карлик зник. Вона шукала його, шукала скрізь, щоб хоч словом подякувати, але не знайшла ніде. Тоді дівчина взяла коробочку, сховала її за пазуху та й пішла своєю дорогою. І оскільки голод, втома і сум зростали в ній із кожним кроком, вона змучено сіла на камені й почала плакати, як це завше роблять жінки, аби заспокоїтись. Бідолашна принцеса, як гірко вона плакала!..