Хоч би раз чхнув, сказала молодиця. Тут щось та є.
Напевно є, підтакнули подруги.
Синьйор Деліо розмову почув, узяв добру жменю перцю, зарядив пульверизатор, яким мух труїв, і непомітно дмухнув перцем за вікно.
Апчхи! чхнула молодиця.
Апчхи! Апчхи! зачхали її подруги. Пчиханню не було кінця..
Найбільше разів чхнула я, заявила молодиця.
Ні, ми більше, заперечили подруги.
І вчепились вони одна одній у коси, лупцювали одна одну і вздовж і впоперек, рвали одяг і навіть зуби там погубили.
Після тої пригоди молодиця перестала точити ляси із своїми кумасями, а купила собі записну книжечку та олівець і ставила хрестик, коли хтось чхав.
Коли вона вмерла, люди побачили, скільки в книжечці хрестиків понаставлено, й сказали:
Дивіться, кожне своє добре діло вона відзначала хрестиком. Чимало добра зробила небіжчиця! Кому-кому, а їй пряма дорога в рай.
Країна, в якій нема нічого гострого
Оце-то диво! мовив сам до себе Джованніно. З-за живоплоту виступив усміхнений поліцейський.
Хіба ви не знаєте, що рвати троянди заборонено?
Вибачте, я забув.
В такому разі вам доведеться заплатити половину штрафу, сказав поліцейський, схожий на масляного чоловічка, що відпровадив Піноккіо в Країну Іграшок. Джованніно помітив, що поліцейський виписав штрафну квитанцію незаструганим олівцем, і в нього вихопилося:
Покажіть, будь ласка, свою шаблю.
З охотою, відповів поліцейський. І шабля, звичайно, теж була тупа.
Та що ж це за країна? запитав Джованніно.
Країна, в якій нема нічого гострого, відповів поліцейський з такою чемністю, що ці слова слід би написати великими буквами.
Як же ви живете без цвяхів?
Ми вже давно їх не використовуємо, обходимось клеєм. А зараз, прошу вас, дайте мені два ляпаси.
Джованніно роззявив рота, наче хотів проковтнути цілий торт.
Нізащо в світі. Адже за напад на поліцію мене запроторять до в'язниці. Та, правду кажучи, заслужив два ляпаси я, а не ви.
У нас такий звичай, чемно пояснив поліцейський, повний штраф чотири ляпаси, половина штрафу два ляпаси.
Кому? Поліції?
Поліції.
Та це несправедливо, це жахливо!
Атож, несправедливо й жахливо, мовив поліцейський. Але давати ляпаса невинній людині так неприємно, що законів у нас ніхто не порушує всі шануються. Ну, давайте мені два ляпаси, і вже іншого разу будете обачніші.
Я вам не то що ляпаса, а й щигля
в лоб не хочу давати. Краще я вас погладжу.
Якщо так, мовив поліцейський, то я повинен випровадити вас за межі країни.
І Джованніні довелося скоритись. Але він і досі мріє вернутися в країну, де нема нічого гострого, й зажити щасливим життям у гарненькому будиночку під дахом без гребеня.
Масляні чоловічки
Алло!
Алло!
Хто це?
Я король масляних чоловічків, увесь із високоякісних вершків, з молока швейцарської корови. Це ти охороняв мій холодильник?
їй-бо, холодильник з чистого золота! Хіба ви ніколи звідти не виходите?
Лише взимку, в крижаному автомобілі.
А що, коли б на той час пригріло сонце?
Такого бути не може, це заборонено. Я б наказав солдатам ув'язнити його.
Гм, промимрив Джованніно і подався в іншу країну.
Аліса Падальниця
Зібрався якось дідусь з нею в парк на прогулянку. Кличе:
Алісо! Де ти?
Я тут, дідусю!
Де «тут»?
У будильнику.
Відкрила вона з цікавості задню кришку будильника і незчулась, як опинилася між коліщатками і пружинками. А коліщатка крутяться, цокають; тож довелося їй перестрибувати з однієї осі на другу, поки не знайшла спокійної місцини.
Іншого разу кличе дідусь Алісу снідати:
Алісо, де ти? Алісо!
Я тут, дідусю!
Де «тут»?
Тутечки, в пляшці. Я хотіла пити і впала всередину. Бідолашна Аліса з сили вибилася, борсаючись у воді...
Їй дуже пощастило, що минулого літа вона побувала в Сперлонго й там навчилася плавати по-жаб'ячому.
Стривай, зараз я тебе витягну.
Дідусь опустив у пляшку мотузочок. Аліса вхопилась за нього і спритно видряпалась наверх, бо була доброю гімнасткою.
А ще одного разу Аліса кудись зникла. Шукав її і дідусь, шукала й бабуся, шукала тітка, і сусідка, яка щодня приходила читати дідусеві газету, бо шкодувала сорок лір, та все марно.
Скоро вже й батьки з роботи вернуться. Як не знайдемо, то буде нам лихо, бідкалась злякана бабуся.
Алісо, де ти? Алісо!
Ніякої відповіді. Аліса не могла відповісти, бо пішла була на кухню, залізла з цікавості в шухляду, де лежали скатерки та серветки, і там задрімала. Хтось засунув шухляду, не звернувши уваги на Алісу. Дівчинка прокинулась у темряві. Але не злякалася, бо якось була залізла в кран, а там теж темно.
«Ось почнуть готувати вечерю, міркувала Аліса, тоді вже відсунуть шухляду».
Та ніхто про вечерю й не думав, бо ж Аліса пропала. Батьки вернулися з роботи й ну гримати на діда й бабу.
Ось як ви її пильнуєте!
Наші діти не залізали в крани, заперечували дід з бабою, за наших часів діти падали тільки з ліжка й набивали собі гулі на лобі.
Нарешті Алісі набридло чекати. Просунулась вона крізь скатерки на дно шухляди й загупала ногою: гуп! гуп! гуп!
Гуп! Гуп! Гуп! кликала на допомогу Аліса.
Стривайте, сказав тато, хтось стукає.
Скільки радості було, коли Алісу віднайшли! Та дівчинка зараз же залізла в татову кишеню, і перше ніж її витягли, встигла заляпати обличчя пастою з кулькової ручки.