І вирішили вони скластися й купити ланцюга. Так і зробили. Партизан перший набрав цебро води, і то так урочисто, наче відкривав пам'ятник.
Того самого вечора, остаточно видужавши, партизан подався в гори.
Хати й палаци
Подорожував? запитує він мене.
Еге ж, був у Парижі.
У Парижі? Мені теж там довелось побувати. Вимурували ми гарний палац на самісінькому березі Сени. Не знаю, хто там зараз мешкає. А ще де ти був?
Побував в Америці.
В Америці? Я теж туди їздив, давно, забув уже й коли. Бував у Нью-Йорку, Буенос-Айресі, Сан-Пауло, Монтевідео. Будували там будинки й палаци. А в Австралії ти часом не бував?
Ще ні.
А я і там був. Замолоду їздив туди, ще до того як муляром став. Носив відрами вапняний розчин і пересівав пісок решетом. Ми там будували віллу одному тамтешньому панові. Пригадую, він розпитував мене, як готують спагетті. Записав усе до останнього слова. А в Берліні ти був?
Ще ні.
А я там працював, коли тебе ще на світі не було. Багато ми вивели гарних палаців, міцних будинків. Цікаво, чи вони й досі стоять? А в Алжирі ти був? А в Каїрі, в Єгипті?
Оце влітку думаю поїхати.
Сам побачиш, які там гарні будинки. Хоч і гріх хвалитися, але скажу, що мої стіни завжди рівні-рівнесенькі, крізь мої дахи не протікає ані краплі дощу.
Та це ви за свій вік набудували силу-силенну будинків.
Хоч і гріх хвалитися, але правди ніде діти: таки дещо побудував людям.
А собі?
А собі ні. Іншим, бач, будував, а сам лишився без хати. Живу в притулку, як бачиш. Такі вже порядки заведено.
Виходить, несправедливі порядки заведено.
Плутана казка
Ні, Червона!
Ой, я забув. Справді, Червона Шапочка. Покликала її мама та й каже: «Послухай, Зелена Шапочко...»
Та ні, Червона!
Ой, я забув. Справді, Червона. «Піди до тітки Діоміри й занеси їй картопляне лушпиння».
Ні. Йди до бабусі та занеси їй пиріжка.
Ну, гаразд. Дівчинка зайшла в ліс і зустріла жирафу.
Ти
переплутав! Зустріла вовка, а не жирафу!
І вовк її питає: «Скільки буде шість разів по вісім?»
Зовсім не так. Вовк її запитав: «Куди йдеш?»
Твоя правда. І Чорна Шапочка відповіла...
Це була Червона Шапочка, Червона, Червона!
Так, Червона, і вона відповіла: «Йду на базар по баклажанний соус».
Та що ти балакаєш! Вона відповіла: «Йду до хворої бабусі, та не знаю дороги».
Твоя, правда. І кінь сказав...
Який кінь? Це ж був вовк.
Ай справді вовк. І він сказав: «Сідай на сімдесят п'ятий трамвай, вийди на площі Дель Дуомо, зверни праворуч, там будуть три сходинки, а біля них лежатиме одне сольдо, обійди сходинки, візьми сольдо й купи собі жувальну гумку».
Дідусю, ти не вмієш розповідати казок. У тебе все переплутується. А жувальну гумку я хочу купити.
Гаразд, на тобі сольдо.
І дідусь знову взявся читати газету.
Як ніс утік
Подібна чудасія сталася з одним синьйором у Лавено, що на березі озера Лаго-Маджоре. Жив той синьйор якраз біля пристані. Встав він одного ранку, зайшов у ванну кімнату поголитися, подивився на себе в дзеркало та як закричить:
Ґвалт, рятуйте! Мій ніс пропав!
І справді! Там, де мав стирчати ніс, було гладеньке місце. Бідолаха вискочив на балкон у халаті. Дивиться, а його ніс спішить через площу до пристані, потім скочив на пароплав-пором і сховався між автомобілі, яких переправляли у Вербанію.
Ловіть його, ловіть! закричав синьйор. Мій ніс утік! Ґвалт, грабують!
Люди тільки посміхалися:
Носа вкрали, а голову залишили. Кепська справа.
Синьйор не мав іншої ради, як самому гнатися за втікачем. Вибіг він на вулицю і прикрив обличчя хустинкою, ніби його нежить напала. Та, на лихо, дістався він до пристані, коли пором уже відчалював. Синьйор відважно стрибнув у воду хотів догнати пором, а пасажири гукали: «Наддай! Наддай!» Та пароплав уже набрав швидкості, і капітан навіть не Думав чекати дивака, що спізнився.
Почекай трохи, гукнув йому матрос. За півгодини відпливає інший.
Пригнічений синьйор вертався до берега, коли це бачить пливе його ніс на розстеленому плащі.
То ти не сів на пором? І тобі не соромно такі коники викидати? закричав синьйор.
Ніс удавав із себе справжнього моряка: пильно дивився вперед, не обертаючись. А плащ плив собі, гойдаючись повільно на хвилях, наче медуза.
Та куди це ти подався? гукнув синьйор.
Ніс мовчав, і нещасливий його господар скорився долі: приплив до берега, продерся крізь натовп роззяв, прибіг додому, замкнувся й, наказавши служниці нікого не впускати, збавляв час, роздивляючись у дзеркалі своє безносе обличчя.
А невдовзі один рибалка з Ранко вловив у свою сітку носа-втікача, що зазнав аварії посередині озера: плащ був дірявий.
Рибалка вирішив понести свою здобич на Лавенський базар.
Синьйорова служниця прийшла на ринок по рибу й побачила носа, виставленого напоказ серед риби.
Та це ж ніс мого господаря! вигукнула вона. Дайте його мені.
Не знаю, чий це ніс, відповів рибалка. Я його спіймав, я його й продаю.
За скільки?
На вагу золота. Це ж бо ніс, а не якийсь там окунь. Служниця помчала повідомити господаря.
Дай, скільки править! Я хочу мати свого носа. Служниця підрахувала, і вийшло, що потрібна купа грошей, аж триндільйон і тридцять з половиною тридцятонів лір, бо ніс був таки здоровенний. Служниця мусила продати свої сережки, щоб зібрати такі гроші. А тому що вона була дуже прихильна до свого господаря, то лише зітхнула, коли розлучалася з сережками. Купила вона того носа, загорнула його в хустину й понесла додому. Ніс поводився спокійно й не пручався навіть тоді, коли потрапив у тремтячі руки господаря.