Насамперед, якого стилю тут дотримуватися? Спокусу взоруватися на італійських писаннях тієї доби слід було відкинути як цілковито необгрунтовану; мало того, що Адсо писав латиною весь плин тексту свідчить про те, що світогляд його (чи світогляд ченців абатства, який, безперечно, сильно на нього вплинув) ще архаїчніший; його культура грунтувалася на нагромаджуваній століттями сумі знань та стилістичних прийомів, які можна ототожнити з пізньо-середньовічною латинською традицією. Адсо мислить і пише, як чернець, котрого ніяк не торкнувся той переворот, що ним був розвиток народних мов, як вихований на патристично-схоластичних текстах монах, котрий невідступно наслідує взірці, знайдені на сторінках книг у бібліотеці, про яку розповідає. Судячи з мови та вчених цитат, його історія (якщо абстрагуватися від згадок про подіїXIV сторіччя, що їх сам Адсо описує досить розгублено і завжди з чужих уст) могла б так само добре бути написана у XII чи XIII сторіччі.
З другого боку, можна бути певним, що, перекладаючи Адсову латину нео/отичною французькою, отець Валле повівся з текстом досить вільно, і не лише в стилістичному плані. Приміром, коли дійові особи говорять про достоїнства цілющих трав, вони явно покликаються на приписувану Альбертові Великому «Книгу таємниць», яку впродовж століть не раз переробляли. Звісно, Адсо міг знати цей твір, але річ у тім, що він цитує з неї цілі уривки, які аж надто дослівно повторюють формулювання Парацельса або ж явно походять з видання цього твору, яке з певністю можна віднести до епохи Тюдорів. Зрештою, пізніше я з'ясував, що у добу, коли Валле переписував (?) Адсів рукопис, у Парижі популярні були так званий Великий і Малий Альберт видання XVIII сторіччя, безнадійно засмічені пізнішими вставками. Одначе хіба можна мати певність, що у тексті, відомому Адсові та монахам, чиї бесіди він записував, поряд з розмаїтими глосами, схоліями і доповненнями, не було також фрагментів, які могла потім використати пізніша традиція?
І врешті, чи повинен я зберегти латиною ті уступи, що їх не вважав доцільним перекладати сам абат Валле мабуть, щоб відтворити атмосферу тієї доби? Явних підстав для цього не було, крім мого гіпертрофованого прагнення бути вірним своєму джерелу Я позбувся надміру латини, але дещо таки лишив. І боюсь, чи не зробив я так, як роблять кепські романісти, коли, виводячи на кін француза, велять йому говорити «parbleu!» та «la femme, ah! la femme!».
Одне слово, мене переповнюють сумніви. І навіть не знаю, чому я, зібравшись з духом, вирішив оприлюднити рукопис Адса як автентичний. Скажімо так: був то жест закоханості. Чи, як хто бажає, спосіб звільнитися від багатьох давніх нав'язливих
ідей.
Я переписую цей текст, не думаючи про сучасний світ. Уроки, коли я знайшов текст абата Валле, побутувало переконання, буцім писати слід лише з думкою про сучасне, щоб змінити цей світ. Та минуло понад десять років, і тепер потіхою для літератора (якому повернуто його високу гідність) є змога писати з чистої любові до писання. Тому нині я вільний переповісти з чистого уподобання оповідати історію Адса з Мелька, насолоджуючись і втішаючись від того, як безмірно далека вона від нашої доби (тобто доби, коли чування розуму прогнало всіх тих монстрів, яких породило його спання), як дивовижно позбавлена вона зв'язку з нашим світом, як позачасово чужа нашим сподіванням і нашим уявленням.
Бо книжка ця мовить про книжки, а не про щоденні знегоди, і, читаючи її, ми можемо повторити за великим наслідувачем Томою Кемпійцем: «In omnibus requiem quaesivi, et nusquam inveni nisi in angulo cum libro».
5 січня 1980 року
Примітка
Певні сумніви викликало у мене те, як Адсо визначав канонічні часи, і не лише тому, що у різних місцевостях та в різні пори року їх визначали по-різному, але й тому, що у XIV сторіччі, ймовірно, вже не дотримувалися з абсолютною точністю вказівок, поданих у Правилі святого Бенедикта.
Одначе, щоб читачеві зручніше було орієнтуватися, гадаю, що можна дотримуватися такого їх визначення, виснуваного почасти з самого тексту, а почасти з порівняння первісного правила й опису чернечого життя, що його подав Едуард Шнайдер у праці «Les heures Bénédictines»:
Полуношниця (яку Адсо іноді називає також давнім словом Бдіння). Між 2.30 та 3-ю годиною ночі.
Хвалитни (які в давнішій традиції мали назву Утреня). Між 5-ю та 6-ю ранку, закінчуються, коли ледь світає.
Час перший. Коло 7.30, незадовго до світанку.