Анна скоріше лежала, ніж сиділа у своєму низькому шезлонгу. Струнке й довге, її тіло здавалося втіленням апатичної, лінивої рапії. Риси оповитого мяким каштановим волоссям обличчя були такі правильні, що вона скидалася на ляльку. Це враження посилювалось у ті моменти, коли її овальне обличчя з ясноголубими очима й довгими віями нічого не виражало: коли воно ставало застиглою восковою маскою. Вона рідна племінниця Генрі Уїмбуша. Той котелковий колір обличчя це одна з фамільних рис Уїмбушів; він передавався у спадок, і в жіночої половини роду його проявом стали отака лялькова невиразність. Але на цій масці, неначе весела танцювальна мелодія на тлі одноманітного гудіння басів, вигравали й інші риси, успадковані Анною, жвавий сміх, легкий іронічний гумор - і мінилася ціла гама настроїв. Тепер, коли Деніс дивився на неї зверху вниз, вона посміхалася. Він називав її посмішку кошачою, сам як слід не знаючи чому. Уста були стулені, а в кутиках рота позначилися дві ледь помітні рисочки. У цих складочках, і в зморшках навколо приплющених очей, і в самих очах, що виблискували й сміялися за примруженими повіками, ховалася силасиленна єхидних і веселих бісенят. Привітавшись, Деніс знайшов вільний стілець між Гомбо та Дженні
й сів.
Як ся маєте, Дженні? гукнув він.
Дженні мовчки кивнула й загадково посміхнулася, неначе її самопочуття становило таємницю, що не підлягає розголосу.
Що нового сталося в Лондоні, відколи мене там не було? запитала Анна з глибини шезлонга.
Ось він, довгоочікуваний момент; надзвичайно цікава оповідь уже готова була политися з Денісових уст.
Почати з того заговорив Деніс, щасливо всміхаючись.
Вам Прісілла вже казала про нашу велику археологічну знахідку?.. Генрі Уїмбуш весь подався вперед. Оповідь про лондонські події гинула, ще й не народившись.
Почати з того, розпачливо пробелькотів Деніс, що був Балет
На тому тижні, провадив містер Уїмбуш лагідно й невблаганно, ми відкопали пятдесят ярдів дубових водостічних труб, прості деревяні стовбури з продовбаними всередині отворами. Дуже, дуже цікаво. Або їх уклали ченці в XV столітті, або ж
Деніс понуро слухав.
Це надзвичайно! мовив він, коли містер Уїмбуш скінчив. Це просто надзвичайно! Він узяв ще шматок пирога. Тепер йому вже не хотілося розповідати про Лондон. Настрій було зіпсовано.
Серйозні блакитні очі Мері вже давно були звернені на нього.
Що ви написали останнім часом? спитала вона. Що ж, буде приємно поговорити про літературу.
О, вірші та прозу, відповів Деніс. Тільки вірші та прозу, більше нічого.
Прозу? злякано перепитав містер Скоган. Ви пишете прозу?
Так.
Часом не роман?
Атож.
Бідолашний Деніс! зойкнув містер Скоган. Про що ж ви пишете?
Деніс відчув себе досить ніяково.
О, про звичайнісінькі речі.
Лу, аякже, простогнав містер Скоган. Я зараз розповім сюжет замість вас. Змалку Персі, головний герой, ніколи не вів перед у дитячих іграх, але був дуже розумний хлопчик. Він проходить через звичайнісіньку закриту школу та звичайнісінький університет і приїздить до Лондона, де живе серед митців. Тяжка думка не дає йому спокою: він відчуває, що несе на своїх плечах усесвітній тягар. Згодом він пише талановитий роман, спізнає ніжне кохання і в кінці роману йде у світле Майбуття.
Деніс густо почервонів. Містер Скоган змалював план його роману з жахливою точністю. Він спробував засміятися.
Ви помиляєтеся, сказав він. Мій роман зовсім інакший.
Це була героїчна брехня. Він подумав, що, на щастя, написано лише два розділи. Він порве їх на клапті сьогодні ж увечері, тількино розпакує речі.
Містер Скоган не звернув уваги на його слова й повів далі:
- І чого це ви, молоді люди, весь час пишете про такі нецікаві речі, як умонастрій юнацтва й митців? Професіоналамантропологам, що так полюбляють студіювати вірування наших чорношкірих братів, буває іноді цікаво заглибитися також у філософські пошуки студентів. Але нормальну дорослу людину, як от мене, не можуть хвилювати їхні духовні запити. І, зрештою, навіть в Англії, навіть у Німеччині та Росії дорослих людей набагато більше, ніж молоді. Що ж до митців, то їхні суто естетичні проблеми настільки далекі від тих, які цікавлять нормальну людину, що для звичайного читача опис їхніх духовних поневірянь не менш нудна матерія, ніж яканебудь математична розвідка. Серйозна книга, яка описує митців лише як митців, абсолютно нечитабельна, а книжку, де про них написано як про коханців, батьків родин, алкоголіків, героїв тощо, просто не варт писати. ЖанКрістоф це заяложений літературний тип митця, так само як професор Радіум із «Смішного калейдоскопа» заяложений тип ученого.
Мені сумно чути, що я в усьому такий нецікавий, зауважив Гомбо.
Не в усьому, любий Гомбо, швидко пояснив містер Скоган. Я не сумніваюся, що як коханець або алкоголік ви являєте собою надзвичайно привабливий екземпляр. Але як створювач форм ви самі повинні це визнати ви таки не цікаві.
Я з вами абсолютно не згодна, вигукнула Мері. Розмовляючи, вона завжди ніби захлиналася й хапала ротом повітря, роблячи паузи. Я знайома з багатьма митцями і завжди вважала, що їхній духовний світ дуже цікавий.