Всего за 59.9 руб. Купить полную версию
Мій залізний тулуб так сяяв на сонці, що аж око тішилося. Відтепер я дуже пишався своїм блискучим виглядом і більше не боявся зачарованої сокири – хіба ж вона мені могла якось зашкодити? Та виникла нова небезпека: суглоби могли заіржавіти. Я купив мастило й час від часу ретельно змащував руки, ноги, шию. Але якось я забув це зробити й потрапив під сильну зливу. Спохопився надто пізно: слоїка з мастилом із собою не було, суглоби заіржавіли, і я нерухомо простояв у лісі, доки ви мене не врятували. Звісно, доля була до мене немилосердна: доки я стояв у лісі, багато думав і дійшов висновку, що найстрашніше в житті – лишитися без серця. Коли я кохав, то не було в світі людини, щасливішої за мене. Але той, у кого немає серця, не здатен любити. Тому я обов'язково попрохаю в Оза серце, і, якщо він мені його дасть, повернуся додому й одружуся зі своєю дівчиною.
Дороті й Страшило уважно вислухали розповідь Залізного Лісоруба й дуже пожаліли бідолаху.
– Та все одно, – сказав Страшило, – особисто я вибрав би мозок. Безмозке створіння не знатиме, що йому робити із серцем.
– Ні, серце значно краще, – наполягав Залізний Лісоруб. – Мозок не здатен зробити людину щасливою, а в світі немає нічого кращого за щастя.
Дороті промовчала, бо ніяк не могла вирішити, хто з її нових друзів ближчий до істини. Вона тільки подумала, що головне – це найшвидше повернутися додому, до дядька Генрі й тітоньки Ем.
А ще її хвилювало те, що закінчувався хліб. Ще раз попоїсти – і кошик зовсім спорожніє. Зрозуміло, що і Страшило, й Залізний Лісоруб чудово обходилися без їжі, але Дороті була зроблена не з соломи й не із заліза, тому не могла жити без сніданків, обідів і вечерь.
6. Лякливий Лев
У весь цей час мандрівники простували дорогою через величезний дрімучий ліс. Дорога, як і раніше, була вимощена жовтою цеглою, але її майже не було видно під густим шаром сухого гілля й опалого листя. Збитися зі шляху було дуже просто.
Тут майже не було птахів – вони ж бо люблять маленькі лісові галявини, де яскраво світить сонце. Інколи з лісової хащі долинало люте гарчання. Від цих загрозливих звуків у Дороті починало калатати серце, бо вона не знала, які страшні хижаки ховаються у лісовому напівмороці. Тото, схоже, здогадувався, в чому річ, і весь час тулився до ніг дівчинки, навіть не наважуючись загавкати.
– Скоро вже закінчиться ліс? – запитала Дороті Залізного Лісоруба.
– Не знаю, – відповідав він. – Я ніколи не ходив по цій дорозі й ніколи не був у Смарагдовому Місті. Мій батько, правда, колись ходив туди, але я тоді був ще маленький. Він розповідав, що дорога довга й складна, але ближче до Смарагдового Міста починаються прекрасні місцини. А якщо перейматися небезпеками, то я їх не боюся, коли під рукою слоїк із мастилом. Страшило, я бачу, також не боягуз, а в тебе на лобі слід від поцілунку доброї чарівниці.
– Але хто захистить Тото? – непокоїлася Дороті.
– Якщо він потрапить у халепу, ми всі йому допоможемо, – запевнив її Залізний Лісоруб.
Не встиг він договорити, як із лісу долинув страшний рик і на дорогу вискочив велетенський лев. Одним ударом лапи зі страхітливими кігтями він відкинув Страшила далеко в кущі. Потім він ударив Залізного Лісоруба. На подив хижака, його суперник хоча й упав, але зостався неушкоджений.
Коли Тото побачив ворога, він одразу із гавкотом накинувся на нього, і Лев уже роззявив свою велетенську пащеку, щоб укусити хороброго песика. Але цієї миті Дороті подолала страх і кинулася на поміч вірному другові. Дівчинка миттю опинилася між Тото і Левом, стукнула велетенського хижака по носу кулачком і крикнула:
– Не смій кусати Тото! Як тобі не соромно – такий великий, а нападаєш на маленького песика!
– Я не кусав його, – винувато заперечив Лев і заходився терти вдарений ніс.
– Але ти намагався це зробити, – наполягала Дороті. – Ти просто боягуз, і все тут!
– Це правда! – погодився Лев, засмучено похнюпивши носа. – Я завжди знав про це. Але я нічого не можу з собою вдіяти! Що ж мені робити?
– Чого не знаю, того не знаю, – відповіла Дороті. – А скажи-но, будь такий ласкавий, навіщо ти вдарив нещасного, напханого соломою Страшила?
– Він напханий соломою? – здивувався Лев, спостерігаючи, як дівчинка підняла Страшила, поставила його на ноги й поплескала долонькою з усіх боків, щоб повернути йому правильну форму.
– Атож, – сердито буркнула Дороті.
– Оце тому він так далеко відлетів! – вигукнув Лев. – А я ж не міг ніяк зрозуміти, що це відбувається. А другий також напханий соломою?
– Ні, він зроблений із заліза, – відповіла Дороті саме тоді, коли допомагала звестися на ноги й Залізному Лісорубу.
– Тому я ледь не зламав об нього кігті! – здогадався Лев. – Вони так заскреготіти об його тулуб, що в мене аж мурашки шкірою побігли. А як називається це маленьке створіння, яке ти так любиш?
– Це мій песик Тото.
– Він напханий соломою чи зроблений із заліза? – поцікавився Лев.
– Ні, він із плоті й крові.
– Оце так кумедна тваринка! І така малесенька. Тільки такий боягуз, як я, міг підняти лапу на цю крихітку, – сумно промовив Лев і похнюпив голову.
– Чому ж ти такий боягузливий? – здивовано запитала Дороті Лева, який завбільшки був з середнього коня.
– Це велика загадка, – відповів той. – Таким я вродився. Усі лісові мешканці вважають, ніби я неймовірно хоробрий та лютий, бо ж Лев – цар звірів. Я помітив, що варто мені гаркнути як слід – і всі живі створіння кидаються від мене навтьоки. Коли мені трапляються на шляху люди, я дуже лякаюся, але грізно гарчу – і вони розбігаюся хто куди. Якби слон, тигр або ведмідь вийшли на поєдинок зі мною, я і сам би дав драла – такий я жалюгідний боягуз! – але ж вони забираються геть із моєї дороги, ледь зачувши рик. І я їм дозволяю накивати п'ятами.
– Але це ж неправильно. Цар звірів не може бути боягузом! – вигукнув Страшило.
– Згоден, – зітхнув Лев і витер кінчиком хвоста сльозу, що бриніла в оці. – Моя лякливість страшенно мене засмучує. Хіба ж це життя? Суцільна мука! Щойно виникає найменша небезпека, моє серце готове вистрибнути з грудей.
– Може, в тебе якесь серцеве захворювання? – висловив припущення Залізний Лісоруб.
– Можливо, – погодився Лякливий Лев.
– Але якщо це так, – вів далі Лісоруб, – ти мусиш радіти, адже це означає, що в тебе є серце. Бо в мене серця нема, тому навіть і бути не може серцевого захворювання.
– Можливо, я б і не був боягузом, якби не мав серця, – задумливо промовив Лякливий Лев.
– А мізки в тебе є? – поцікавився Страшило.
– Певно, є. Проте я їх ніколи не бачив, – відповів Лякливий Лев.
– Я йду в Смарагдове Місто до могутнього Оза, щоб попрохати в нього трішечки мізків. Бо голова в мене напхана соломою, – повідомив Страшило.
– А я хочу, щоб могутній Оз відправив мене з Тото додому, в Канзас, – сказала Дороті.
– Як ви гадаєте, – пожвавішав Лев, – а чи не зможе Оз дати мені трошки хоробрості?
– Напевно, це йому буде зробити анітрохи не складніше, ніж дати мені мозок, – відповів Страшило.
– А мені серце, – додав Залізний Лісоруб.
– Або перенести мене до Канзасу, – підсумувала Дороті.
– Тоді, якщо ви не заперечуєте, – зважився Лев, – я піду разом із вами. Бо жити боягузом більше сил нема.
– Ми будемо тільки раді, якщо ти приєднаєшся до нас, – сказала Дороті. – Ти будеш відлякувати хижаків. По-моєму, вони ще лякливіші, ніж ти, якщо бояться, коли ти на них гарчиш.
– Напевно, – погодився Лев, – та, на жаль, я сам від цього хоробрішим не стаю. І доки я буду знати, що в душі я нікчемний страхополох, життя моє буде суцільним нещастям.
Знову маленький гурт вирушив у дорогу. Лев гордовито крокував поряд із Дороті. Тото спочатку зовсім не зрадів новому подорожньому, бо згадав, як ледве не загинув від удару велетенської левиної лапи, але поступово заспокоївся, і незабаром Лев і песик стала друзі-нерозлийвода.