Левицкий Мирослав - Сушко Р., Левицький М. - Хроніка нищення української мови. - 2012 стр 3.

Шрифт
Фон

З того часу минуло понад півтора століття, проте мислення не змінилося. Багато-хто з нині сущих в Україні воліє «дебоширить по-русски», ніж елементарно вивчити мову українського народу, інтегруватися в українську культуру та ментальність. Багато хто вдає, що його цивілізаційною місією є формування простору дії сили, у якому не існує ні писаного, ні звичаєвого права.

Історія прогнення нав'язати Україні цей простір має коріння в сивій давнині. Перші згадки про це датовані кінцем XI - початком XII сторіччя. Найвідоміша з них - літописний запис про пограбування Києва Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським. Ця подія мала місце 8-12 березня 1169 року.

Упродовж віків у взаєминах Руси-України з її північним сусідом таких пограбувань була тьма-тьмуща. Згодом, уже у царські часи, пряме пограбування набуває більш вишуканих форм - добре нині відомих економічних блокад. Проте куди страшнішим від економічного поневолення було поневолення душі, знищення віри й мови. Тому основний акцент робимо на нищенні української мови, яка за наказом правителів повинна була стати «великоруською».

(...) хто матір забуває, Того Бог карає.

Тарас Шевченко (1814 - 1861)

30 вересня 1842 року, уже відомий на той час поет Тарас Шевченко в листі до приятеля, українського письменника Якова Кухаренка (автор унікальних розповідей про життя й традиції запорожців та чорноморців) писав: « Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо ». Далі в тому ж листі поет твердо заявляє, що «не

Над тими широко відомими також і в часи СРСР Шевченковими словами мали б задуматися всі ті, на чолі з Азаровим, хто нині, або від неуцтва, або від злого умислу репетує, що «даже Шевченко прозу писал на русском», обґрунтовуючи нинішній русифікаторський рецидив.

народившись кацапом», попри глузування земляків і не земляків, ніколи ним не стане.

Династія романових:

Михайло Федорович (16131645)

1626 - Наказ Синоду митрополитові України позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завезти московські видання. Тим також пояснюється, що Біблія, переклад якої звіряв Л. Зизаній, так і не вийшла у світ.

1627 - Указом царя московського Михаїла Федоровича та його батька Патріарха Філарета-Федора було постановлено книги українського друку зібрати й на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги.

І так, у Москві спалено «Учительноє євангеліє» Костянтина Ставровецького-Транквіліона та «Катехізис» Лаврентія Зизанія Тустановського.

Олесій Михайлович (1645 1676)
(літо)

Проте з уцілілих дотичних до угоди матеріалів виразно видно, що це був усього військовий тактичний союз, а не міждержавна угода. Однак українська влада в значній більшості не знає (і не хоче знати!) власну історію.

1654 - Наказ царя Олексія Михайловича українцям: «разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах пострегите».

Заборона простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап'янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».

16541708 - Постійне порушення Московією, підписаних Богданом Хмельницьким угод з Україною. Підкуп старшин та нацьковування козаків проти старшин.

1667 (30 січня) - Андрусівська угода. Укладаючи за спиною України сепаратний договір з Польщею про припинення війни, московський цар Олексій ставив перед поляками такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців, заодно показуючи рівень свого дикунства: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (так московити тоді називали українські книжки ) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни».

Федір III Олексійович (1676 1682)

1677 - Наказ Московського Патріарха Іоакима, відомого тезою «когда будет много языков, то великая смута пойдет по земле», видерти з українських книжок аркуші, «не сходные с книгами московскими».

70-ті роки XVII сторіччя - У статуті для проектованої Московської академії', виробленому за царя Федора Олександровича Патріархом Іоакимом, було заборонено приймати вчителями українців «того ради, что прежде таковіи являются якобы совершенно благочестивые, а потомъ по малу развратныя словеса вѣрѣ всѣвати и оныя непорочности цѣлость терзати начинають».

Іван Олексійович* (1682 1696)
Петро І кривавий (1682 1725)
Доступний для народу підручник християнської віри. Його автор багато явищ пояснював природними причинами, обґрунтував тезу про свободу волі людини, здатної «самовластно» робити вибір між добром та злом. Проте таке трактування вільної волі людини не вписувалося в рамки ординського мислення, в якому людина має бути рабом Божим та государевим, а не вільною істотою.
Зизаній (Кукіль-Тустановський) Лаврентій - письменник, філолог, церковно-освітній діяч, перекладач родом з Жовківського району на Львівщині. Викладач у братських школах у Львові, Бересті, Вільні (нині Вільнюс); домашній учитель сина князя Костянтина Острозького - Олександра. Від 1612 року протоієрей. Входячи до складу міси' митрополита Йова Борецького до Москви, Лаврентій Зизаній у 1626 році возив рукопис трактату на прочитання Московською патріархією. Незважаючи на те, що в трактаті була критика засад католицизму й протестантизму, московські читці - богоявленський ігумен Ілля та справщик (цензор) Григорій Онисимов побачили в «Катехізисі» українського духівника та мислителя багато «єресті».

Ваша оценка очень важна

0
Шрифт
Фон

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке