перед камінами. Річард Гейдон назвався фінікійським моряком, його кузен ватагом, розбійників, лікар Саймондс був шеф-кухарем, леді Менерінґ медичною сестрою, а її дочка черкеською рабинею, і навіть я накрився якимсь надто грубим плащем, щоб бути схожим на ченця. Останньою прийшла Даяна Ешлі, і для всіх було певним розчаруванням побачити, що вона накинула на себе лише якесь безформне чорне доміно.
«Я незнайомка, безтурботно повідомила вона. Ось хто я така. А тепер, заради всього святого, ходімо вечеряти».
Після вечері ми вийшли з дому. Ніч була чудова, тепла й лагідна, місяць сходив над обрієм.
Ми блукали по околиці, базікали, і час минав досить швидко. Але десь через годину ми помітили, що Даяни Ешлі з нами нема.
«Немає жодного сумніву, що спати вона не пішла», зауважив Річард Гейдон.
Віолетта Менерінґ похитала головою.
«Звичайно, ні, сказала вона. Я бачила, як вона пішла в тому напрямку близько чверті години тому».
І, мовивши це, вона показала рукою на гай, що здавався зовсім чорним і відкидав чорну тінь у місячному світлі.
«Цікаво знати, що вона там тепер виробляє. Якусь чортівню, ладен заприсягтися. Ходімо й побачимо».
Ми попрямували туди всією компанією, дещо заінтриговані тим, що там виробляє міс Ешлі. Але щодо мене, то я відчув дивну нехіть заходити під ті дерева, які відкидали чорну тінь і не віщували мені нічого доброго. Щось сильніше, ніж я, здавалося, стримувало мене й благало не йти туди. Тієї миті я почував себе більше ніж будь-коли впевненим: у тім місці є щось справді погане. Думаю, й інші відчували те саме, що відчував я, хоч ніхто не мав бажання зізнатись у цьому. Дерева стояли дуже щільно, і місячне світло не проникало крізь їхні віти. Навколо нас лунали десятки всіляких тихих звуків, шепотіння й зітхання. Відчуття було геть моторошним і, не змовляючись, ми всі намагалися триматись укупі.
Несподівано ми вийшли на відкриту галявину в центрі гаю й застигли від подиву, бо там, на порозі поганської святині, виднілись невиразні обриси постаті, туго загорнутої в прозору газову тканину, із двома рогами у формі півмісяця, що стриміли з чорної кучми волосся.
«О Господи!» вигукнув Річард Гейдон, і краплі поту заблищали в нього на обличчі.
Але погляд Віолетти Менерінґ був набагато проникливішим.
«Та це ж Даяна! вигукнула вона. Але що вона зробила з собою? Вона стала зовсім не схожа на саму себе!»
Постать у дверях святилища піднесла руки вгору. Вона ступила крок уперед і проспівала високим і дзвінким голосом:
«Я жриця Астарти. Остерігайтеся наблизитись до мене, бо я тримаю смерть у своїй руці».
«Не робіть цього, люба, запротестувала леді Меннерінґ. Ви дуже нас налякали, справді дуже».
Гейдон кинувся до неї.
«Святий Боже, Даяно! вигукнув він. Ти чудова!»
Мої очі нарешті звикли до місячного світла, і я став бачити значно краще. Вона й справді, як сказала Віолетта, була зовсім не схожа на себе. Риси її обличчя стали більш азіатськими, очі перетворилися на вузькі щілини, у блиску яких відчувалося щось жорстоке, а на губах грала дивна посмішка, якої я раніше ніколи за нею не помічав.
«Стережіться! крикнула вона, і в її голосі пролунало грізне попередження. Не наближайтеся до Богині. Той, хто доторкнеться до мене, відразу помре».
«Ти чудова, Даяно, знову вигукнув Гейдон, але припини, будь ласка! Не знаю, чому, але мені мені це не до вподоби».
Він ступив до неї кілька кроків по траві, і вона викинула перед собою руку.
«Стій! крикнула вона. Ще крок, і я вдарю тебе чарами Астарти».
Річард Гейдон засміявся та прискорив ходу, але тієї миті сталася дивна річ. Він зупинився, ніби вагаючись, потім, здавалося, спіткнувся й упав на живіт.
Він уже не підвівся, а лежав там, де впав, витягшись долілиць на землі.
Несподівано Даяна засміялась істеричним сміхом. То був дивний і моторошний звук, що порушив мертву тишу галявини.
Вилаявшись, Еліот кинувся вперед.
«Мені це остогидло! вигукнув він. Підводься, Діку, вставай-но, чоловіче».
Проте Річард Гейдон залишився лежати там, де впав. Еліот Гейдон підійшов до нього, опустився навколішки й обережно перекинув його на спину. Він нахилився над ним і подивився йому в обличчя.
Потім рвучко підхопився на ноги і якусь хвилину стояв, ледь помітно хитаючись.
«Лікарю, сказав він. Лікарю, підійдіть, заради Бога. Я я думаю, він мертвий».
Саймондс побіг уперед, а Еліот приєднався до нас, ідучи дуже повільно. Він дивився на свої руки поглядом, якого я не міг зрозуміти.
Цієї миті пролунав дикий зойк Даяни:
«Я вбила його! кричала вона. О,
святий Боже! Я зовсім цього не хотіла, але я вбила його»
І вона впала непритомна на траву, де й лежала нерухомо, наче купа зімятого одягу.
Пролунав іще один моторошний крик це розпачливо зойкнула місіс Роджерс.
«О, тікаймо швидше від цього клятого місця! заскиглила вона. Тут усе з нами може статись. О, який жах!»
Еліот ухопив мене за плече.
«Цього не може бути, чоловіче, прошепотів він. Я хочу сказати, так не буває! Людина не може бути вбитою так. Це супроти законів Природи».
Я спробував заспокоїти його.