Філіпа Ґарода було безцеремонно виставлено з дому, і, внаслідок цього нападу гніву, стан здоровя в Саймона Клода різко погіршився. Цілий місяць по тому він майже не вставав, і було схоже, що відтепер він залишиться прикутим до ліжка калікою, аж доки його не визволить смерть. Через два дні після візиту Філіпа мене терміново викликали до мого клієнта, і я поквапився прийти до нього. Клод був у ліжку і, хоч я нічого не тямлю в медицині, здався мені справді дуже хворим.
«Тепер мені скоро кінець, сказав він. Я відчуваю. Не намагайся мене втішити, Петеріку. Але перед тим як померти, я хочу виконати свій обовязок щодо однієї людини, яка зробила для мене більше, аніж будь-хто у світі. Я хочу скласти новий заповіт».
«Це ваше право, сказав я, і якщо ви дасте мені свої розпорядження, я складу чернетку заповіту й надішлю її вам».
«Це мене не влаштовує, сказав він. Ти хіба не розумієш, чоловіче, що я можу не пережити цієї ночі? Я вже написав те, що хочу, воно в мене тут, і він став нишпорити в себе під подушкою, і ти мені зараз скажеш, годиться воно чи ні».
Він дістав із-під подушки аркуш паперу з кількома нашкрябаними на ньому олівцем словами. Там усе було цілком ясно й очевидно. Він заповідав своїм племінницям та племінникові по пять тисяч фунтів кожному, а решту свого дуже великого статку Евридиці Спреґ «на знак своєї вдячності та захвату».
Мені це не сподобалось, але дітися не було куди. Я не міг би послатися на психічний розлад: розум у старого був не менш ясний, аніж у будь-кого іншого.
Він подзвонив своїм двом служницям. Ті прийшли негайно. Покоївка Емма Ґонт була високою жінкою середніх літ, що перебувала тут на службі багато років і самовіддано доглядала Клода. З нею прийшла також кухарка, повногруда тридцятирічна жінка з квітучим здоровям. Саймон Клод подивився на них пронизливим поглядом з-під своїх кущуватих брів.
«Я хочу, щоб ви були свідками мого заповіту. Еммо, подай мені мою авторучку».
Емма слухняно підійшла до письмового столу.
«Не там, не в лівій шухляді, дівчино, роздратовано кинув старий Саймон. Ти хіба не знаєш, що вона лежить у правій шухляді?»
«Ні, вона тут, сер», сказала Емма, дістаючи авторучку.
«Тоді ти поклала її не туди минулого разу, пробурчав старий. Терпіти не можу, коли речі кладуть не на свої місця».
Усе ще з бурчанням він узяв у неї авторучку й переписав свій власний чернетковий текст, підправлений мною, на чистий аркуш паперу. Потім поставив під ним свій підпис. Емма Ґонт і кухарка Люсі Девід поставили свої підписи теж. Я згорнув заповіт і вклав його в довгий синій конверт. Він був, як ви розумієте, написаний на звичайному аркуші паперу.
Коли служниці вже виходили з кімнати, Клод відкинувся назад на подушки, захрипівши, з перекривленим судомою обличчям. Я стривожено нахилився над ним, а Емма Ґонт швидко повернулася. Проте старий прийшов до тями й слабко усміхнувся.
«Усе гаразд, Петеріку, не
тривожся. У кожному разі тепер я помру легко, після того як зробив те, що хотів зробити».
Емма Ґонт подивилася на мене запитально, чи можна їй тепер покинути кімнату. Я ствердно кивнув головою, і вона вийшла, спершу зупинившись, щоб підняти синій конверт, який випав у мене з рук у хвилину тривоги. Вона подала його мені, я поклав його в кишеню свого пальта, й тоді вона вийшла.
«Ти невдоволений, Петеріку, сказав Саймон Клод. Ти упереджений проти неї, як і решта».
«Річ не в упередженні, відказав я. Місіс Спреґ може бути такою чудовою й незрівнянною, якою себе вважає. Я не став би заперечувати, якби ви залишили їй невеличку спадщину на знак своєї вдячності. Але я скажу вам відверто, Клоде, що позбавляти спадщини свою плоть і кров на користь чужої людини не годиться».
Сказавши це, я обернувся й вийшов. Я зробив усе, що міг, і висловив свій протест.
Мері Клод вийшла з вітальні й перестріла мене в передпокої.
«Випєте чаю перед тим, як піти, чи не так? Заходьте сюди», і вона провела мене до вітальні.
Вогонь горів у каміні, і кімната здавалася затишною й приємною. Мері допомогла мені скинути пальто, і тут її брат Джордж увійшов до кімнати. Він узяв у неї моє пальто й поклав його на стілець у далекому кутку кімнати, а тоді підійшов до вогню, де ми пили чай. Поки ми пили та їли, розмова торкнулася деяких питань, що стосувалися маєтку. Саймон Клод сказав, що він не стане клопотати собі ним голову й доручив вирішувати всі питання Джорджеві. Джордж був дещо знервований покладеною на нього відповідальністю. На мою пропозицію, ми зайшли після чаю до кабінету, і я переглянув папери, про які йшлося. Мері Клод супроводжувала нас.
За чверть години я наготувався йти. Памятаючи, що залишив своє пальто у вітальні, я пішов туди, щоб узяти його. У кімнаті була лише місіс Спреґ, що стояла навколішки біля стільця, на якому лежало моє пальто. Вона робила щось непотрібне з кретоновою оббивкою стільця. Вона підвелася з дуже червоним обличчям, коли ми ввійшли.
«Ця оббивка перекосилася, сказала вона. Я прилаштувала її, як годиться».
Я взяв своє пальто, одягнув його, а тоді помітив, що конверт, що в нього я поклав заповіт, випав із кишені й лежав на підлозі. Я поклав його в кишеню, попрощався й пішов.