Ансельм, не втримавшись, зазирнув у глек, потім понюхав, відлив у один із кубків і здивовано промовив:
Вода! Вина їм шкода, чи що?
Не уподібнюйтеся до мешканців безбожного граду Сибаріса, повчально зауважив я. Вода й сухарі страви справжнього бенедиктинця.
А що, сухарі діставати? запитав наївний Пєр, і я не без задоволення відзначив, як Ансельма пересмикнуло.
Гаразд, вирішив я. Присядьмо. Треба подумати.
Ми розсілися навколо столу. Пєр, не втримавшись, захрумтів сухарем. Я зачекав, поки хрумтіння припиниться, й поцікавився:
Отже?
Отже, справу розкрито! Ансельм посміхнувся й знову вже вкотре клацнув пальцями. Зараз брат Петро зламає двері, й можна повертатися.
Анжело? я подивився на дівчину.
Та знизала плечима:
Мене не посилали вести розслідування. Я радше підозрювана. Але ви помиляєтеся. Ви всі
Брате Петре?
Нормандець розвів руками:
Ну, якщо ми Жанну знайтить знайшли Та все одно, не розумію
Ансельм гмикнув, і Пєр ображено засопів.
І я теж не розумію, Ансельмів оптимізм був мені не до вподоби. Перше ми ще не впевнені, що в підземеллі поховано справді Жанну, а не якась руду волоцюжку, яку загризли в лісі вовки. Друге хто вбив її й самозванку?
Про це треба запитати в замку, не втримався Ансельм.
А також у де Пуаньяка що настільки ж логічно. І третє Якщо вам усе зрозуміло, брате Ансельме, то хто така сестра Цецилія?
На обличчі в італійця позначилося легке замішання:
Ну хтось вирішив викрити обман і
Заслати ще одну самозванку, раптом заговорила Анжела.
Ансельм скривився, але відповісти не було чого.
Ось так, підсумував я. Поки що в нас є окремі цеглинки, але собор будувати зарано. Анжело, вам нічого додати?
Дівчина задумалася:
Я я трохи знаю тих, хто живе в замку. Вони не злочинці. Вони нікого не вбивали. А ваше розслідування може завдати багато лиха.
А хто ж убив ту, чорнявку? Яку знайшли в лісі? не втримався Ансельм.
Чорнявку? Анжела сумно посміхнулася. Не знаю.
Зате я знаю! різко перебив італієць. І дуже хочу дізнатися, чия це нора. А заразом що там за зовнішніми дверима.
Вони тут бувати бувають, зауважив Пєр. Почекати можна. Вони приходять. Вони відкривають
Ми їх хапають і мотузками вязають Брате Петре, а що як «вони» вирішать закидати й цей вихід? Адже зрозуміло демони намагаються сховати вхід до підземелля!
Молитовник, нормандець кивнув на стіл. Кубки. Забрати треба. Прийдуть.
Ви Ви не розумієте, із чим маєте справу! Анжела встала, її обличчя зблідло. Ви навіть не уявляєте!
Чому не уявляємо, дочко моя? італієць хитро всміхнувся. Ми маємо справу з недурними перевертнями, котрі вміють хвацько відводити очі. Наприклад, представити якусь чорнокосу Жанною де Гарр, начаклувати хрест над церквою або заповнити цілий замок примарами
Брате Ансельме! вигукнув я, але було пізно.
Анжела здригнулася й поволі опустилася на табурет.
Ви Ви бачили?
Ха! італійця понесло. Ще б пак! Анжело, поміркуй сама. Ти ж католичка, дочка Святої Церкви! Ти покриваєш погань! Хіба можна допустити, щоб ці тварюки розгулювали поміж людей?
Тварюки? дівчина похитала головою. А хіба можна допустити, щоб людей Людей, отче Ансельме! Щоб їх цькували, немов скажених собак, лише за те, що вони інші не такі, як ми? Щоб попи нацьковували на них перелякану юрбу
Ого! Ансельм застережливо підняв пальця. Дочко моя, обережніше!
Ну, звісно ж! Вони нелюди й чаклуни! А хто ви, здатні побачити те, що не може помітити навіть єпископ? Хто дав вам такі очі? Ви ж не святі? Чи ти святий, отче Ансельме?
Ну-у-у хлопець розгублено подивився на мене. Ми ченці із Сен-Дені! Нам ці чаклунські чари
Я дав
змогу Ансельмові самому виплутуватися зі скрутного становища. Згадався звязаний з гілок хрест, перелякане бурмотіння кошлатого демона й пазуриста лапа, яка намагалася творити хресне знамення. Хто ж із нас чаклун?
Мир вам, нарешті, зітхнув я. Ми не святі, дочко моя. Але дуже сподіваюся й не чаклуни. Решту спробуємо дізнатися. Якщо зможемо.
Розмова припинилась, і я знову пожалкував, що Анжела не довіряє нам до кінця.
Вона знає більше набагато більше, ніж говорить. Втім, дещо ми зможемо невдовзі побачити. Досить лише зачекати.
Чекати довелася довго не годину й не дві. За дубовими дверима вже зовсім смеркло, але ніхто не квапився зазирнути до нас.
Ансельм намагався продовжити обговорення того, що ми бачили, але я не без таємної і, безсумнівно, грішної зловтіхи звелів витягти на світ Божий «Світильник» отця Гонорія. З того, як витяглася італійцева фізіономія, я зрозумів, що вразив його гординю не в пяту, а в самісіньке серце. Пєр також засумував, але я був непохитний, і невдовзі ми вирушили в плавання по хвилях благочестя й смиренності. Анжела, напевне, зі співчуття, кілька разів бралася підказува¬ ти, причому щоразу вдало. Поки Ансельм, скрегочучи зубами, пояснював мені, в чому полягає доброчесність янголів, я намагався зрозуміти, звідки дочка жонглера знає ці гідні хвали премудрості. У тому, що уродженці Мілана відома латина, нічого дивного немає, але добровільно штудіювати «Світильник» навряд чи стане навіть найпохмуріший із жонглерів. Хоча хтозна, може, їм теж необхідно впокорювати гординю?