Згадав! раптом скинувся Ансельм. Ну звичайно! Отче Гільйоме, згадайте брата Христофора. Він дуже дивно розтягує голосні!
І говорить замість «уї» «ує», кивнув я.
Хіба ви не помітили? обличчя італійця пашіло від збудження. Цей Санксі говорить точнісінько так само! Якщо не звертати уваги на його басконські слівця
Зробити це було не дуже просто, але я все ж таки спробував. Так, хлопчик правду каже! Я й сам мав би здогадатися мову Санксі де Гарра насилу можна було зрозуміти з тієї простої причини, що на половину басконських слів припадає чверть слів «ланг док», а ще чверть «ланг дуї»! Проте не звичною мені говіркою, що зустрічається в Іль-де-Франсі, а саме тією, якою розмовляє наш достойний побратим отець Христофор!
Отець Христофор прийшов у Сен-Дені десять років тому, я не квапився, бажаючи продовжити задоволення від нашого невеличкого відкриття. Він прийняв сан в обителі Святого Боніфація неподалік від Ванна
Бретань! Ансельм клацнув пальцями. Санксі де Гарр із Бретані! Тепер зрозуміло, чому він рудий.
Але він жив у Басконії, брате Ансельме. Впевнений, що в нього справді є родичі в Лабруа. Він, певна річ, сказав правду про свої плавання.
Певна річ! Це легко перевірити Лабруа поруч, нетерпляче перебив італієць. Але він щось приховує! Інакше навіщо йому видавати себе за басконця? І ця Роза
Напевно, ми б ще довго обмінювалися враженнями, аж раптом крики посилилися, дико заверещала жінка й відразу ж ударив дзвін.
Артигат зустрічав нас похоронним дзвоном, тепер же на дзвіниці били на сполох.
Я підхопився, роззираючись навсібіч у пошуках диму зазвичай на сполох бють при пожежі. Але черепичні дахи села виглядали цілком безтурботно. Отже, щось інше.
А ось і брат Петро! Ансельм гмикнув, показуючи в бік будинків, які стояли неподалік від лісу.
Достойний
нормандець поспішав, плутаючись у довгій рясі. За всі роки в Сен-Дені я ще жодного разу не бачив, щоб Пєр поспішав навіть на обід. Залишалося здивуватись і зачекати, щоб наш побратим розяснив усе сам.
Підбігши до лави, Пєр насилу зупинився, здійнявши цілу хмару куряви, потім змахнув рукою:
Демон! На узліссі! Страшний!
Я знов озирнувся. Дзвін гримів, вулицею вже бігли мешканці славної громади Артигата, озброєні кілками й палицями.
Хоробрі вілани! пробурмотів Ансельм, підводячись. На кшталт наших тосканців.
Отець Жеак брати хреста, повідомив Пєр. Брати святу воду
Ну, тримайся, зла сило! італієць потягнувся. Отче Гільйоме, чи не піти й нам?
Я кивнув, і ми швидко рушили до узлісся. Там уже зібрався натовп, посеред якого був відважний отець Жеак з великим мідним хрестом у руці. Побачивши нас, він явно зрадів і махнув рукою, закликаючи на військову раду.
Як відразу ж зясувалося, демона виявив хлопчак, який шукав у лісі горіхів. Шибеник здійняв дикий лемент і кинувся навтьоки. Діставши від батьків кілька важких потиличників, він усе ж таки вмовив їх зайти до лісу, після чого кричали вже вчотирьох він, його молодша сестра й батько з матірю.
Потім закричали й сусіди, що підбігли, хтось покликав священика, котрий і оголосив хрестовий похід.
Я припустив, що від криків і, звісно ж, дзвона, демон найпевніше вже втік або взагалі розчинився на місці, та мене запевнили, що проклята погань не збирається нікуди йти, зайнявши надійну позицію за найближчими деревами.
Гаразд, вирішив я. Піду подивлюся.
Отець Жеак і Пєр відразу ж запропонували скласти мені компанію, нормандець із більшим запалом, бородань же явно з меншим. Але я згадав ніч на галявині, пазуристу лапу, яка зламала меча, немов тріску, й велів усім залишатися на місцях. Хоробрі дурні небезпечні насамперед для самих себе.
Я чекав, що мій кошлатий знайомець ховається за першим же деревом, але в лісі було тихо. Пройшовши трохи вглиб, я мимоволі зупинився, почуваючись не найкращим чином. На що я сподівався? На кипарисовий хрест, який зупинив нелюда тієї ночі? Або
Або на щось інше, що я почав відчувати в собі після подій біля архієпископського палацу?
Поруч хруснула гілка. Я рвучко обернувся, рука смикнулася до пояса, де колись дуже давно був пристібнутий меч. І відразу ж насилу стримався, щоб не згрішити, висловившись рідною овернською говіркою.
Отче Гільйоме! Що сталося?
Анжела стояла під високим деревом, тримаючи в руках шапку, наповнену горіхами.
Плащ, знятий з опудала, виглядав на ній доволі безглуздо. У такому вбранні, та ще й з обстриженою головою, жонглерка навіть більше нагадувала хлопчика, ніж у чернечій рясі. Худий незграбний хлопчисько з переляканими очима
Ви даремно залишили свій притулок, дочко моя, тихо, щоб не накликати кошлатого гостя, почав я. Зараз тут буде все село.
Горіхи дівчина подивилася вгору, на дерево, біля якого стояла. Це справді був горіх, причому гігантський.
Горіхи, повторив я. Один юний слідопит теж пішов по горіхи й зустрів демона.
Демона?
Так, дочко моя. Худий такий демон у краденому плащі й із дуже симпатичною мармизкою, якого я б із задоволенням насмикав за вуха.
Анжела почервоніла до кінчиків щойно згаданих вух.
Я Я зараз піду! Я непомітно
Стій тут! тепер уже було не до жартів. Наш нічний гість, здається, вирішив відвідати Артигат. Дійшло?