Сьогодні він востаннє прийшов на цей двірець. Потім він уже ніколи не буде самотній. Ніколи. Самотність це найгірше. Чекаючи на поїзд, він сидів спокійний, примирений із собою. Майже радісний.
На другій лавці, за кіоском з пресою та напоями, сидів інший чоловік. Його вік годі було б визначити. Близько тридцяти семи сорока років. Засмаглий, із запахом дорогого одеколону, у чорній вовняній маринарці, світлих фірмових штанах, розстібнутій сорочці оливкового кольору й зеленій краватці. Біля лавки він поставив металеву валізу з наклейками авіаліній. Увімкнув компютер, який витягнув із чорної шкіряної торби, але відразу ж зняв його з колін і відставив поряд на лавку. Екран компютера мерехтів у темряві. Стрілки годинника над пероном минули число дванадцять. Заходило на неділю, 30 квітня. Чоловік підпер голову руками. Прикрив очі. Плакав.
Чоловік на лавці біля входу підвівся. Взяв фольговий пакет. Переконався, що лист та банкнота в гаманці, взяв чорну банку з пивом і вирушив до кінця платформи, відразу біля семафора. Це місце він собі обрав уже давно. Минув кіоск з напоями і тоді побачив його. Він не сподівався когось на одинадцятому пероні після півночі. Завжди був тут сам. Його охопив неспокій, не схожий на страх. Присутність цього другого чоловіка порушувала увесь його план. Він нікого не хотів зустріти на дорозі до кінця платформи. Кінець платформи Це справді буде кінець.
І враз відчув, що хоче попрощатися з цим чоловіком. Підійшов до лавки. Відсунув компютер і сів біля нього.
Колєґо, випєш ковток пива зі мною? Останній ковток. Випєш? запитав, доторкаючись до його ноги і простягаючи банку з пивом у його бік.
ВІН: Минула північ. Похилив голову і відчув, що не стримає сліз. Давно вже не почував себе таким самотнім. Це через цей день народження. Самотність як почуття вже декілька років лиш зрідка сягала його в шаленому вирі буденності. Самотнім буваєш тільки тоді, коли на це є час. Він не мав часу. Так старанно організував собі життя, щоби не мати часу. Проєкти в Мюнхені і в США, габілітація і лекції в Польщі, наукові конференції, публікації. Ні, у його біографії останнім часом не було перерв на роздуми про самотність, розчулення і такі слабкості як та, що ось зараз, тут. Тут, на цьому сірому спорожнілому вокзалі, приречений на бездіяльність, він не міг нічим іншим зайнятися, щоб забути, і самотність зявилася, як напад астми.
Те, що він опинився тут і має цю незаплановану перерву, тільки помилка. Звичайна, банальна, безсенсовна помилка. Як помилка в друці. Перед приземленням на Берлін-Тегель він перевіряв у Інтернеті розклад руху потягів і не звернув уваги, що зі станції Берлін-Ліхтенберґ до Варшави потяги курсують тільки в робочі дні. А власне хвилину тому закінчилась субота. Він навіть мав право цього не зауважити.
Це було вранці, після кільканадцяти годин перельоту з Сієтла, перельоту, що завершував тиждень праці без перепочинку.
День народження опівночі на двірці Берлін-Ліхтенберґ. Якийсь абсурд. Може, він потрапив сюди з якоюсь місією?! Це місце могло б бути чудовим сценічним оформленням для подій фільму, неодмінно чорно-білого, про марнотність, сірість і трагічність життя. Він був переконаний, що Воячек[1] тут, у цій хвилі написав би свій найпонуріший вірш.
День народження. Як він народився? Як це було? Чи дуже їй боліло? Про що вона думала, коли їй боліло? Він ніколи її про це не питав. Власне кажучи, чому ні? Так просто: «Мамо, чи тобі дуже боліло, коли ти мене народжувала?»
Сьогодні він би хотів це знати, та коли вона ще жила, таке ніколи не спадало
йому на думку.
Тепер її уже нема. Й інших також. Усі найважливіші люди, яких він любив, померли. Батьки, Наталія Він не мав нікого. Нікого важливого. Мав лише проєкти, конференції, терміни, гроші й часом визнання.
Хто взагалі памятає, що в нього сьогодні день народження? Для кого це має значення? Хто це помітить? Чи є хтось, хто про нього сьогодні подумає? І тоді зявилися сльози, яких він не зміг уже стримати.
Раптом він відчув, що хтось його штурхає.
Колєґо Випєш ковток пива зі мною? Останній ковток? Випєш? почувся захриплий голос.
Він підвів голову. Налиті кровю, настрашені очі у великих очницях вихудлого, зарослого і вкритого ранами обличчя благально дивились на нього. У простертій тремтливій руці чоловіка, який сидів поряд, була банка пива. Чоловік помітив його сльози, відсунувся і сказав:
Слухай, колєґо, я не хочу тобі перешкоджати. Я не хотів, справді. Я теж не люблю, як хтось чіпляється, коли я плачу. Я піду собі геть. Плакати треба в спокої. Лише тоді від цього радісно.
Він не відпустив його, вхопивши за куртку. Взяв банку з його руки і сказав:
Ти не перешкоджаєш. Слухай, ти навіть не знаєш, як я хочу з тобою випити. Не йди. Моє імя Якуб.
І раптом він зробив щось, що видавалося йому тієї миті зовсім природним і чому він не міг опертися. Він притягнув того чоловіка і притулив до себе. Поклав його голову на плече, прикрите подертою болоньєвою курткою. Вони сиділи так якусь мить, відчуваючи, що відбувається щось урочисте. У певний момент тишу порушив потяг, пролітаючи з гуркотом повз лавку, на якій вони сиділи, притулившись один до одного. Тоді чоловік зіщулився, мов перелякана дитина, притиснувся до нього і сказав щось, що заглушив гуркіт коліс потяга, який мчав повз них. Згодом його пройняв сором. Той другий мусив відчути те саме, бо зненацька відсунувся, мовчки підвівся й рушив до сходів, що вели до тунелю. Біля одного з металевих кошиків на сміття він зупинився, витягнув листок паперу зі свого фольгового мішка, зімяв його в руці і викинув до смітника. Згодом зник у тунелі.