Ця легенда наштовхує на гіпотезу про переважне вживання в їжу так званих чистих тварин. С. О. Токарев, дотримуючись класифікації К. Мошинського, розподіляє словянський домашній тваринний світ на три категорії: 1) чисті тварини (велика рогата худоба, вівці): 2) ті, що відіграють подвійну роль як захисників людини від злих сил, так і союзників останніх (кінь, коза, собака); 3) тварини, повязані з нечистою силою (кіт). Свиня не попала в жодну з цих категорій, оскільки їй, начебто, не надавали суттєвого значення в релігійному житті словян[244].
В. І. Чичеров наводить приклад введення свині в коло жертвенних тварин під час повязаних з культом сонця зимових свят як символу родючості, багатства, благополуччя: «Про його культове дохристиянське значення свідчить тлумачення християнською церквою свині як втілення бісівської сили, як коня для «нечисті», чаклунів, відьом, неодмінної учасниці всіх диявольських зборищ та ігор. До обрядового осмислення значення свині повністю застосовне положення про те, що з встановленням нових релігійних вірувань старі божества визначились як носії ворожої сили. У російській обрядовості свиня посіла помітне місце як обрядова тварина основного різдвяно-хрещенського свята християн. Вона навіть одержала прізвисько святого Василя Кесаретського, що святкувався першого січня»[245]. Свиню прозвали «кесаретською», але від цього, на думку В. І. Чичерова, не зникло ставлення до неї, як до нечисті. За даними лінгвістів, зооморфні уявлення сонця, що грунтувалися на легенді про вепря, характерні були також
і для прибалтійських словян[246].
В українській зимовій обрядовості свиня відігравала меншу роль, ніж у росіян, але в міфології українців вона також завжди була супутницею нечистої сили, погані.
Ці свідчення спростовують гіпотезу про вживання в їжу чистих і гребування нечистими тваринами. Поняття чистого і нечистого в народних уявленнях, очевидно, не були стійкими і значною мірою залежали від утверджених релігією. Разом з тим релігійні харчові заборони не завжди закріплювалися у побуті, якщо вони суперечили стійкій етнічній традиції, про що свідчить приклад споживання крові.
* * *
Однією з найпоширеніших була релігійна заборона в певні дні їсти мясо і мясо-молочні продукти, тобто скоромні страви. Таких постів більшість селян дотримувалася у другій половині XIX на початку XX ст. досить суворо. Чергування постів і мясниць обумовлювалося певною мірою народним господарським календарем. Церква здомоглася вкласти в них релігійний зміст, а духовенство використало для контролю за повсякденним життям прихожан[247].
Постів було багато: великий піст перед паскою сім тижнів, петрівка від трьох до шести тижнів (в середньому чотири), два тижні спасівки і шість тижнів Пилипівки. В середньому всього девятнадцять тижнів. Сюди ж додавалося щотижневе поставання у середу й пятницю під час мясоїду. Отже, поститись доводилося 189 днів, що становило близько половини календарного року.
Посту дотримувалися всі члени сімейства без винятку. В архіві Всесоюзного географічного товариства зустрічаємо запис, що стосується 50-х років XIX ст.: «Дітей малих бережуть, щоб не оскоромити, у великий піст це великий гріх»[248]. Молоко заборонялося пити навіть матерям-годувальницям. Виняток був лише для немовлят, годувати яких молоком і молочними стравами не вважалось гріхом. На початку XX ст. часто зустрічаємо записи такого характеру: «У неділю знову заговляють «на великий піст», під час якого не дають скоромного найменшим дітям, смертність яких в цей час значно підвищується»[249]. З часом (вже на початку XX ст.) суворий пісний закон нерідко порушувався на користь дітей до 67 років. Скоромні страви, які «дозволялися» такими порушеннями, були лише молочні, мясо ж лишалося під суворою забороною. Хворі не користувалися ніякими привілеями, за рідкісними випадками: «Як дуже слаба людина, то хто з рідних піде до батюшки, попросить слабому дозволу їсти, батюшка дозволить, тоді слабий їсть скором, а батюшка за його одмолиться»[250], записано у етнографічних матеріалах В. Кравченка з с. Солотвин Бердичівського повіту.
І без того мізерне харчування селян відчутно погіршувалося під час постів. У деякі пісні дні заборонялося вживати гарячу їжу (наприклад, у «жиляний понеділок», перший понеділок великого посту), перебивалися пісними прісними коржами, печеними в попелі або на чистому поду (без краплини жиру), а також хріном і редькою. У деякі пісні дні («страсна пятниця» і субота перед паскою) слід було повністю голодувати, що особливо негативно відбивалося на здоровї людей, оскільки через день після постів наставало велике свято, під час якого обмежень в їжі не існувало. Такі різкі контрасти в харчуванні нерідко приводили до шлункових розладів і навіть смерті.
З купованих продуктів під час посту найбільш поширеним був просол, який переважно вживався заможними людьми. Купували його діжками більшого або меншого розміру, залежно від достатку. У промислових рибних районах купували і свіжу рибу, але це було привілеєм багатих селян, і то лише на свята, що припадали у піст святий вечір, хрещення та ін. Свіжа риба в піст була досить дорогою від 4 до 15 коп. за фунт[251], тоді як після посту ціни на неї падали навіть до 2 коп.[252] Особливо тяжко переносили піст незаможні селяни, які не мали запасів ні просолу, ні вяленої або сушеної риби.