Мені треба подумати, нарешті вимовила дівчина слабким голосом. Я повертаюся в готель
Арматор пішов її проводжати, а я стрепенувся і теж злетів униз.
Судячи з розмови, цей зажерливий кровопивця і не подумає відкупитися від Кривого Вовка. Треба було якось попередити її! Бідолашка, здирники кружляли навкруг неї, наче шуліки. Немає на світі тварюки більш кровожерливої та огидної за шуліку! Якось на острові Мадейра, коли я замріявся, милуючись сонячними відблисками на хвилях, на мене напав один такий убивця Втім, не хочу згадувати цей кошмар.
Злітаючи вниз, я вже знав, як діятиму.
Коли тяжкі двері рипнули і поліцейські загрозливо посунулися плече до плеча, я змахнув крилами і кинувся вперед.
Влетів у прочинену шпарину і прудко спустився Летиції де Дорн на плече. Вона ще не встигла переступити поріг і від несподіванки позадкувала, але не заверещала, як зробила б будь-яка панна, а вигукнула німецькою «чорт забирай!», що, погодьтесь, доволі незвично для доньки таємного радника.
Вартових, одначе, і вона, і арматор, який її проводжав, розгледіти не встигли.
Який гарний папуга! Це ваш? запитав Лефевр. А що робить перед моїми дверима поліція?
Іменем короля відчиняйте! закричали з того боку. У вашому будинку переховується злочинниця!
Цей невіглас поліцейський? здивувалася пані де Дорн. Навіщо ж він на мене накинувся, наче п'яний мужлай?
Не звертаючи уваги на стук (досить несміливий), господар розпитав гостю про приключку і в двох словах пояснив їй, які це тягне за собою наслідки.
Я вас випущу через кухню. На щастя, вартові не знають вашого імені. Біжіть у готель і сховайтеся. Шовк заховайте в багаж. Без вуалі на вулицю не виходьте, а ще краще вдень взагалі сидіть у номері. Поліцейських я впущу, коли ви підете, і скажу, що знати вас не знаю. Ви хотіли здійснити плавання у Новий Світ на одному з моїх суден, але я вам відмов вив, бо через війну ми не беремо пасажирів. Так це ваш папуга?
Він обережно поплескав мене по чубчику, і я ледь стримався, щоб не дзьобнути його в палець. Терпіти не можу фамільярності.
Мій.
Вона погладила мене по спині, але цей доторк не був мені неприємним. Зовсім навпаки.
Красунчик! Не хочете продати? Він надто примітний, на вас звертатимуть увагу, а це вам зараз ні до чого. Я посаджу молодця в позолочену клітку і навчу вітатися з відвідувачами. Хочете 40 ліврів?
Ні. Птах не продається.
Коли вона це сказала, щось ворухнулося в моєму серці. Це вже вдруге. Вперше коли Летиція де Дорн так рішуче відповіла: «Мій».
Її поведінка стала зрозумілою, коли ми Лефевр, вона і я в неї на плечі швидко йшли темним коридором.
Ти врятувала мене від тюрми, пташко. Дякую, прошепотіла мені дівчина швабською і ви не повірите поцілувала мене!
Я ледь не звалився.
Мене ніхто ніколи не цілував. Що й не дивно. Лейтенант Вест, коли напивався, напував мене ромом з рота в дзьоб, але це зовсім не те, що поцілунок дівчини, можете мені повірити.
Раптом мене осяяло. А, власне, чому б ні?
Хто сказав, що мій вихованець обовязково має бути чоловіком? Припустимо, мені ніколи не спадало на думку приручити істоту протилежної статі я ж старий вовк-самітник, морський бурлака і зовсім не знаю жінок. Але ця руда панянка мене зацікавила.
Будь що буде! Ймовірніше за все, якщо я її пошкрябаю і дзьобну, вона мене прожене. Ну, значить, не пощастить мені триматися за бабську спідницю. Полечу шукати нового вихованця в таверні чи в порту. Свій
борг пані де Дорн я чесно повернув.
Я звісив хвоста їй на груди, зслизнув шовком і стиснув пальці, а дзьобом якомога легше (та все ж до крові, по-іншому не можна) вдарив дівчину в смагляву скроню.
Розділ третій Летиція де Дорн
Спробую розповісти, як це відбувається, хоч слова і не здатні передати стан абсолютного пізнання.
Спочатку я почув ні, не почув, а дізнався повне ім'я своєї нової вихованки.
Летиція-Корнелія-Анна фон Дорн (а не «де Дорн») ось як її звали.
А далі яскраві спалахи, наче блискавиці в небі.
Повторюю, я побачив і пізнав все її життя і міг би його переказати до найменших несуттєвих дрібниць. Але досить і кількох образів, вихоплених навмання. Інакше розповідь розтяглася б на всі двадцять п'ять років, прожитих Летицією.
Ось невеликий сірокам'яний замок на пагорбі, в оточенні дубових лісів і зелених полів. Біля воріт, на зламаному підйомному мосту, стоїть руда дівчинка в простенькій сукні і відчайдушно махає рукою вслід від'їжджаючому вершнику.
Це її батько, Фердинанд фон Дорн. Він їде назустріч сходу сонця, і вся його фігура здається витканою з яскравого проміння. Виблискує аграф на капелюсі, сяють шпори й ефес шпаги, відливає золотом круп буланого коня.
Про вершника я знаю багато стільки ж, скільки знає про нього моя вихованка, яка любить цього чоловіка більше за все у світі не за те, що він дав їй життя і назвав красивим іменем Laetitia (латиною воно означає «радість»), а тому, що Фердинанд фон Дорн випромінює щастя. Він і справді наче зшитий з сонячного світла, і схід сонця тут ні до чого. У Фердинанда золотаво-руде волосся, яке з віком набуває відтінку благородної бронзи, у нього сонячний сміх, веселі, іскристі очі й промениста посмішка.