Прощаючись з життям у цьому запаморочливому кружлянні, я кинув останній погляд на хмари, щогли, будинки, калюжі на суєтний світ, який здавався мені тієї миті не гідним зусиль, витрачених мною на його осягнення. «До біса таку карму», памятаю, подумав я.
І невтямки мені було, дурному папузі, що таким дивовижним чином починається найкращий розділ мого безкінечно довгого життя; що я роблю перший крок до дороги, яка дозволить мені повернутися у втрачений рай. Хай не назавжди, тимчасово, але глибоко помиляються ті, хто вірить, що рай це навічно. Одна з максим Вчителя, яку я довго не розумів, звучить: «По-справжньому цінне лише скороминуче».
Розділ другий Міднокоса незнайомка
Що ти робиш, гидкий хлопчиську!
Мене більше не кружляло, не крутило. Смертельного удару об кам'яну стіну не було.
Запаморочення минулося не відразу, перед очима все пливло, і я розгледів лише, що хтось схопив мого згубника за плече і, певно, міцно, бо той заскиглив.
Я тріпнув головою, щоб туман розсіявся. І побачив перед собою не юнака, а молоду жінку чи, може, дівчину. Вона була висока на зріст, вдягнена у сукню китайського перламутрового шовку, з-під фетрового капелюха з фазанячим пір'ям вибивалося волосся тьмяно-мідного відтінку, довгоносе обличчя
пашіло гнівом.
Нащо ти хочеш убити бідну пташку? вигукнула вона, схопивши негідника за вухо довгими пальцями.
За європейськими мірками чудесну мою рятівницю ніяк не можна було назвати красунею. Сучасні чоловіки вважають привабливими жінок кругловидих, м'ясистих, з товстим дер'єром і величезним бюстом. Ця ж, як я вже казав, була довготелесою, худющою, рухалася не по-жіночому різко, риси обличчя гострі, не те що у щокатих Рубенсових наяд. Ліф на сукні нітрохи не випинався, а стегна хоч і здавалися широкими, та виключно за рахунок фіжм. Додайте до цього низький, злегка хриплий голос, ніскільки не солодкавий і не писклявий, яким зазвичай намагаються говорити панянки. Мені, однак, він прозвучав райською музикою, а ще солодшим було скиглення, вивержене моїм мучителем.
Мій папуга! зарюмсав хлопчисько. Що хочу з ним, те і роблю! Відпустіть вухо, тітонько!
З юридичної точки зору він мав рацію, адже людські закони не визнають за нами, так званими «братами меншими», ніяких прав особистості. Я належу до категорії «дичина» і, якщо не маю хазяїна, можу стати власністю першого-ліпшого. Так вже влаштований наш несправедливий світ, мені його не переробити. Вчитель казав: «Якщо не можеш змінити обставини, немає сенсу на них бідкатися». Я й не бідкаюся
Я дам тобі за нього три ліври.
Ці слова змусили мене нашорошитися. Бачте, я не розбещений людською великодушністю і звик у кожному вчинку підозрювати вигоду надто багато било мене життя. А тут ще цей плюмаж на її капелюшку. Чи не вирішила дамочка прикрасити свій головний убір моїм маховим чи рульовим пір'ям, подумалося мені. Це добре свідчить про її смак, але означає, що я втрапив з калюжі та в болото.
Ага, три ліври! Такого папугу пошукати! Мені в крамниці опудальника за нього всі десять дадуть! заволав маленький мерзотник, хоча, згадується, мріяв найбільше про п'ять.
З хвилину вони торгувалися, а я намагався налаштуватися на філософський лад. Може, на моєму місці ви б і віддали перевагу тому, чим-ви хочете стати опудалом чи прикрасою на капелюшку, але я між двома цими перспективами великої різниці не бачив, та й хто питався моєї думки?
Руда панна купила мене за сім срібних монет.
Що ж, всякій істоті корисно дізнатися свою істинну ціну. Прекрасний засіб від зарозумілості! Коли тебе оцінюють за вартістю пірїни, це добре витвережує.
Хлопчисько зняв з мене сітку, сказав, що вона йому ще знадобиться, і втік, а панянка поставила на бруківку скриньку (я забув сказати, що вона несла прямокутну і, судячи з усього, досить важку шкатулку з ручкою), взяла мене двома руками і з цікавістю оглянула.
Я теж отримав можливість роздивитися її зблизька.
Авжеж, не красуня. Хіба що великі круглі очі попелясто-сірого відтінку гарні звісно, за європейськими мірками. В Японії, приміром, їх би обізвали котячими. Крім цікавості я прочитав у них застаріле, вже звичне страждання і тривогу. Таке не часто побачиш у погляді молодої дівчини. Хоча, звісно, я не можу вважатися авторитетом у цьому питанні, оскільки прекрасна, вона ж слабка стать мені мало знайома. На морі жінок не буває, а тих, кого зустрінеш у порту, прекрасними і тим паче слабкими назвати важко.
Лети! І принеси мені талан, сказала незнайомка німецькою, точніше швабською (на «Святому Луці» протягом якогось часу половина команди була з південної Німеччини, і я добре знаю цей мелодійний, мякий діалект).
Вона підкинула мене в повітря і махнула рукою.
Дивись, більше не попадайся!
Як же я збентежився і розчулився уроком, який дав мені світ! А я щойно був готовий його проклясти.
Ось цей урок: так, довкола багато безпричинного зла, але є і безпричинне добро наймиліше, яке тільки буває у світі. Це коли щось добре роблять не навмисно і без жодної помпи просто так, не чекаючи від сього ніяких зисків. Хай навіть панянка в шовковій сукні врятувала мене через забобони. Припустимо, їй потрібен талан в якійсь справі неважливо! Якщо добро дурнувате, то від цього воно тільки виграє у моїх очах.