виступає простий польський селянин. Його стиль не блискучий у вольтерівському значенні, зате він прекрасно виконує свою функцію: не надто вишуканими, але дуже смачними хлопськими словами розгортає історію життя родини, села й опосередковано цілої Польщі у XX столітті. Вольтерові, мабуть, не сподобалося б, але я в захваті. І взагалі, добрий стиль в обємному романі і, наприклад, у коротенькій новелі це різні добрі стилі. Якщо взяти сторінку, я не знаю, хай буде з «Війни і миру», і ретельно її розібрати слово за словом, то від неї можна, власне, каменя на камені не залишити, таке воно часом неоковирне. Тільки ж Толстой свою епопею не заради окремих блискучих сторінок писав, правда? Читач ті всі дрібниці проковтує, не звертаючи на них уваги, бо тут інші пропорції: десятки людських доль, країни, битви, злам епох А Достоєвський з його «круглим столом овальної форми»!
А: Пригадалося мені з Літінституту. На якійсь перерві, я випадково поруч був, мимоволі підслухав розмову двох росіян: один був зі семінару критики, другий здається, зі семінару прози. А тоді якраз видали «Архіпелаг ГУЛАГ», усі три томи. І той, що з критики, каже: «Нет, ну не могу оторваться, просто залез с головой!». А той, що з прози, він такий крипто-прорадянський, прокомуністичний Але сказати вголос, що Солженіцин «антисоветчик», він уже не може, хоч і ненавидить за це Солженіцина. То він і каже: «Да, но какой неряшливый, ужасный стиль, просто стыдно за человека, что вот не умеет писать». На що перший: «Ты знаешь, я когда такие книги читаю, я о стиле вообще не думаю. При чем здесь вообще стиль?». І це слушне запитання. Але, по-моєму, там у Солженіцина й зі стилем усе добре. Такий доволі переконливий, просто твердий, хороший і ясний виклад.
Б: У кожному разі, вони один одному пасують Солженіцин і його стиль. Хоча, звичайно, оце смертельно серйозне ісконномисліє, коли він згодом береться «обустраивать Россию», мене у нього дратує. Цікаво, вживав він таке слово ісконномисліє? По-моєму, міг би. В його стилі.
Якщо вже говорити про Солженіцина, то цікаво спостерігати, як, незважаючи на його світогляд, в його творах проривається життєва правда, яка іде всупереч цьому світогляду.
А: А що значить «його світогляд»? Якщо ми беремо його світогляд в «Одному дні Івана Денисовича» і в тому же «Архіпелазі», то це зовсім
У будь-якому разі, завжди він був проімперський
А: Ні.
Тобто ти бачиш еволюцію його поглядів?
А: Ще й яку. Але для нас не дуже приємну. У той період, коли писав «Архіпелаг», він не те що не проімперський, він Я думаю, він русодемократ. Такий собі новий Герцен. Ну, але в нього ж періодами це все змінюється і змінюється. Ще в тому ж Літінституті я застав момент, коли надрукували якимось мільйонним накладом його брошуру «Как нам обустроить Россию» і там уже Боже, твоя воля! вся імперська беліберда у сконцентрованому вигляді. Тобто я щойно ще оперував у наших гуртожитських сварках, при пляшці або й без, оперував цитатами з «Архіпелагу», де він риторичні запитання ставить: «Чому б нам ту Україну не відпустити? Чого нам забракне, якщо українці стануть незалежними й вільними?». Або тими, де він описує, як гідно і правильно поводяться саме українські націоналісти в ГУЛАГу. А тут отакий свіжак від нього! Уже з протилежним змістом.
Вертаючись до стилю: для тебе особисто є якісь зразки добрих стилістів в українській літературі? На кого орієнтуватися, скажімо так, пересічному письменнику, який ще виробляє стиль, який прагне до кращого висвітлення своїх думок?
А: Я не хотів би тепер залучати до цієї орбіти ще живих авторів. Але серед них для мене є й цілком очевидні. А от серед класиків не знаю, складно.
Цікава, мушу сказати, позиція.
А: Але для мене є певні орієнтири саме в сучасній українській літературі, актуальній. Хоч, повторюю, я не називав би їх поіменно.
Б: Якщо ми вже домовилися, що стиль це не просто вміння писати по-школярськи гладенько, а засіб максимально ефективно виразити художню ідею, то логічно, що мої улюблені письменники є водночас для мене і найкращими стилістами. Тому з українських першим назву Стефаника. У Коцюбинського теж часто стиль добре
працює. У поезії Можу назвати сучасників, але вони вже відійшли. Наприклад, Ігор Римарук і Олег Лишега, хоч вони абсолютно різні. А з живих у прозі дуже стильний, скажімо, Іздрик. У сенсі «Воццек». І цілком інакшу, але теж важливу стилістичну роботу виконує Юрко Винничук, реанімуючи вживані колись досовкові слова, про які мільйони наших співвітчизників думають, що їх нема. А ще ж буває, що демонстрація стилістичних можливостей сама собою є одним із головних художніх завдань, як в «Уліссі», де Джойс послідовно показує, на що він здатний. І з цього погляду, якби Юрко тут не сидів, я би назвав «Перверзію».
Ми не можемо тобі цього дозволити!
Б: Та я й так не назву, бо сам собі не дозволяю хвалити людей в очі. Тільки позаочі. А з іншого погляду, цікаво порівняти, коли знаєш автора особисто, його стиль із ним самим: наскільки ти впізнаєш у стилі людину? Це не обовязково, просто цікаво. Тарас Прохасько впізнаваний з першого речення. Чи ти його читаєш, чи слухаєш при столі ефект подібний. Жадан, зрештою, теж із першого рядка впізнаваний, але це радше впізнаваність його поетичної риторики, а не його як людини. Ну, це не аргумент за чи проти когось, а лиш таке спостереження.