А: У Ромео і Джульєтти теж немає шансів від самого початку, себто з моменту їхньої першої зустрічі.
Б: У них немає шансів, бо так захотів Шекспір. А в Гамлета немає шансів, бо так хоче давньогрецька доля: син мусить помститися за батька, все це тягнеться ще від Ореста й Агамемнона. Вибач, Оресте, я не тебе маю на увазі. І в цьому безвихідь трагедії: якщо син не помститься, то не викорінить старого зла, а якщо помститься, то породить нове.
А: Але і в Ромео з Джульєттою немає шансів так само ще з давньогрецьких часів. Чи з якихось давніших за давньогрецькі.
Ворожнеча двох «рівних за шляхетністю» родів, через яку приречені загинути їхні діти це ж доволі універсальна міфологема. І альтернатива знову та сама: помста чи непомста. Хоч Орест уже ніби й ні при чому. Але загалом я погоджуюся, що «Гамлет» у Шекспіра художньо вищий. Тобто, що безвихідь у «Гамлеті» безвихідніша, ніж у «Ромео і Джульєтті».
Б: Думаю, ми легко знайдемо такий компроміс: Шекспіра просто варто читати і перечитувати всього.
А Данте тебе не зачіпає?
Б: Кого?
А: Чому Данте?
Шукаю ще прикладів.
А: Данте, знову ж таки, для мене якийсь дуже далекий голос, який От мені треба максимально змобілізуватися і згадати, як я його читав студентом. Бо пізніше вже, на жаль, не читав. А читав це так, що я все-таки, маючи передусім той свій інстинкт версифікатора, дивувався, як йому вдається говорити терцинами (це ж дуже незручна строфіка, терцинна) і при цьому ще й розповідь якусь весь час вести. Й описи при цьому якісь безмежно переконливі й соковиті. Тому я сказав би так, що це була для мене така радше школа віршування. Я ж не прочитав увесь той твір. Може, десь головну якусь частину «Пекла» лише. «Раю» не читав.
Б: «Рай», мабуть, мало хто читав. Хіба би мусила людина.
А: Я вже й не пригадую, що там із «Раєм» взагалі. Нічого не можу згадати. Але мені була цікава й робота перекладача.
А хто переклав?
А: Я думаю, то був переклад Лозінського, бо перекладу Ілюшина тоді ще, здається, й не було. Я тут про переклади російською. Але коли взявся читати Данте, то вже в кожному разі памятав есей Мандельштама про нього, де головним для мене було одне з перших речень, що начебто в італійській мові всі слова з усіма римуються.
Б: Яка зручна для поетів мова!
А: Ну це Мандельштам так про неї думав. Зрештою, він мав право на такі перебільшення, бо спеціально вивчив італійську, щоб читати Данте в оригіналі. От мені й стало цікаво: як же тоді перекладати це мовою, в якій не всі слова з усіма римуються. Як же мусить напружитися перекладач, як на дибки вставати, щоб усе-таки культурно, з точною римою і в міру можливості багатою, вести оповідь крізь ті терцини, терцини, терцини?.. Звичайно, потім або паралельно з цим дізнаєшся, що саме від Данте безліч кодів, дуже важливих для пізнішої західної культури. Що він присутній і у класиків, і в романтиків і в Умберто Еко, тобто вже в постмодерні. І у Джойса він присутній. І всюди він присутній, і його безкінечно багато разів цитують. Ну і врешті, читання Данте це такий собі екзистенційний стрес. Як перекладач може працювати на таку довгу дистанцію з такою одноманітною, але в той же час такою складною для виконання формою? Для мене загадка.
Б: А мене якось так розтривожило те, що ти сказав про відсутність душевного звязку з найдавнішими текстами, і я тепер перебираю в памяті різні безсмертні словесні формули, які
Досі «зачіпають струни серця»?
Б: Ага. Книга Йова, я вже говорив, вона для мене вся така. Вся з болючих питань: навіщо світло людині, дорога якої закрита? Тобто, що за дурнуваті Божі жарти дати нам розум і водночас позбавити сили? Але от Едіп
Едіп взагалі став символом XX століття.
Б: Ну, це фройдівський Едіп. Але згадайте сам текст трагедії. Яка там образність. Коли хор мусить виспівати страшну річ, що Едіп є чоловіком власної матері. Психоаналітичної термінології хор ще не знав, тому формулює приблизно так, що батько й син кидали якір у спільну гавань і що засіяна батьком нива прийняла й сина. Якщо вірити перекладові Бориса Тена.
А: Це у Софокла?
Б: Так, інші «Едіпи» до наших днів не збереглися. А його ж «Антигона» з її оновлюваним на кожній війні моральним конфліктом? Двоє братів, Етеокл і Полінік, воюють один проти одного. Обоє гинуть. Влада наказує влаштувати на честь Етеокла урочистий обряд, а Полініка залишити в полі «на поживу псам». Але для Антигони вони обоє брати. І вона, знаючи, що заплатить за це життям, порушує наказ і ховає тіло Полініка, бо вирішує, що розпорядження смертних царів не можуть бути важливішими за «богів закон одвічний». Що на війні серед живих є герої і зрадники з цим Антигона не сперечається. Просто, на її думку, для загиблих усі їхні подвиги і злочини вже позаду, і тепер їх треба поховати. Це такі
вічні теми.
Б: І вічно актуальні. Поглянь на наші останні сто років. Світова війна, визвольні змагання, знову світова війна. І тисячі або й мільйони українських родин, чиї діти опинялися в арміях, які
воювали одні проти одних, брат воював проти брата.
В тої ж Уляни Кравченко сини, наприклад.