А: Такий колумніст!
Б: Точно! Тільки сайтів чи соцмереж нема, то він виходить на агору й оприлюднює свої колонки усно. А всі ті хоробрі анонімні коментатори тут мусять дивитися йому в очі, тому дискутують у міру культурно. А Платон ті дискусії занотовує і робить з них жанр сократичного діалогу. Але перший діалог він публікує вже після смерті коханого вчителя, це якраз і була «Апологія Сократа». Ну, ми памятаємо, демократичний, дослівно народний суд засудив Сократа до смерті. Для Платона це страшний стрес і причина назавжди розчаруватися в демократії. Натомість Сократ поставився і до суду, і до вироку зовсім не так, як Платон. Власне, на суді він поводився таким чином, щоб судді не мали для нього іншого вироку. Він знущався з них. А там голосування відбувалося в два етапи. Перший: винен чи ні. Після вступних знущань судді кажуть: винен. Другий етап міра покарання. І вони, демократи такі, пропонують йому вибрати цю міру. Наприклад, вигнання з міста. Живи собі, але щоб ноги твоєї в Афінах не було. І Сократ каже: «Добре, якщо так, то я обираю довічні урочисті обіди». А це був спосіб ушанування героїв війни й олімпійських чемпіонів!
А: Як він називався орган, де ці обіди відбувалися? Якась там галерея чи щось таке.
Б: Пританія, здається. Можна перевірити. За сутністю це парламент, палата представників. Ну і тут суддям терпець урвався. Обідати, кажуть, будеш уже з богами, а поки що пий чашу цикути й гайда. Коротше, Сократ свідомо зробив з того суду цирк. Ніцше потім обурено назвав Сократа блазнем, який змусив, щоб його сприйняли серйозно. Але на тому суді справді була одна серйозна річ, і Ніцше, якби він був такий розумний, як хотів про себе думати, мав би її розгледіти. Може, найтяжчим злочином Сократа в очах суддів був його «даймоніон». Тобто демон. Тобто внутрішній голос, чиїх порад Сократ слухав у критичних ситуаціях. За дві з чимось тисячі років до Канта Сократ своїми давньогрецькими словами по суті говорить про внутрішній моральний закон. І водночас він розуміє, що мусить існувати закон зовнішній, офіційний, державний. Добре, коли вони збігаються. Але що робити, коли ці закони вступають у конфлікт між собою? Якщо громадяни перестануть визнавати державні закони, то держава завалиться. А якщо люди відвернуться від внутрішнього морального закону, то завалиться світ. І Сократ мовби каже: «Нема іншого виходу, ви як сторожі держави мусите мене засудити, я не підважую цього вашого права, а точніше, обовязку. Але й у мене є мій моральний обовязок, від якого я не відступлюся. Тому давайте зробимо те, що кожен із нас має зробити, і покінчимо з цим».
А Платон?
Б: Платон прожив після смерті Сократа понад 50 років і поступово звів усе до єдиної системи, якої, я впевнений, у Сократа ще не було. Сократ любив процес дискусії, процес говоріння, це такий не гіппі, а як ці Керуакові
А: Він бітником був.
Б: Як той легендарний прототип Ніл Кесседі, що їздив і з Керуаком, і з Кеном Кізі, і рот йому не затикався, бо якщо весь час говорити, то інколи вдається і щось розумне сказати.
А: У Кляйста є навіть есей про народження думки у процесі говоріння.
Б: І це ідеально пасує до Сократа! Він так і казав, що займається маєвтикою, тобто акушерством. Допомагає народжуватися думкам.
Як казав Керол: якщо ви довго-довго будете іти, то кудись обовязково прийдете.
Б: Логічно. Тут важко щось заперечити. Якщо тільки не ходити, як ми, по колу.
Чому вважається, що Платон це послідовник Сократа?
Б: Платон учень Сократа, але в підсумку радше антисократичний
Власне, через це і питаю, чому він традиційно вважається послідовником?
Б: Щоби вважати, треба мати надійні джерела. А їх не дуже є. Фрагменти з кініка Антисфена мало що пояснюють. Комедія консерватора Аристофана «Хмари» це пародія на Сократа. Є ще дві праці Ксенофонта, але то був чоловік
військовий, у філософію аж так не влазив, тільки хвалив Сократа у стилі «та ми з ним прекрасні люди». Я говорю про тих, хто знав Сократа особисто і написав якісь тексти. Основний масив цих текстів залишив якраз Платон. Важко перевірити правдивість Платона самим Платоном.
Ти, власне, зрозумів для себе, чого так із Платоном носяться?
Б: Бо він перший. Якщо ти візьмеш сьогодні абетку, то після всього прочитаного навряд чи багато з неї почерпнеш. Але уяви, що ти ще нічого в житті не читав. Тоді ти оціниш абетку інакше, бо в ній закладена можливість усього, що колись прочитається. Платон це абетка європейської філософії. Не якісь туманні уривки давніших мудреців, а систематизована праця від альфи до омеги. А до того, як доводить Бахтін, сократичні діалоги Платона це ще й перший зразок європейської прози. Персонажі збираються в тих діалогах, як оце ми тут, йде опис обставин, місця, часу, господар пригощає вином, тоді починається розмова
А: А, тобто вони не віршовані в жодному разі?
Б: Ні, чиста проза.
А: Я чому питаю, бо в Альберто Савініо, якого я щойно дочитав, є такий есей під назвою «Проза», де стверджується, що протягом довшого часу тієї античної культури будь-який текст існував лише у віршованому вигляді навіть зведення законів Лікурга для спартанців. Так його було легше виголошувати й запамятовувати. Тобто для прози, для її початків, мусить не просто виникнути й поширитися писемність, вона мусить утвердитись як головна форма текстової комунікації.