* У відповідь проти цього "завмирання України" (див. вище) і повстав гімн 1863 р. Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна".
** Див. далі розділ XIX: Інститут Української Наукової Мови в Києві.
Вага державної самостійності в творенні літературної мови, як виявилося, була надзвичайно велика. Українська мова, в якій і тепер ще вороги хотіли б бачити тільки "мову мужичу", а в кращому випадкові для домашнього вжитку, як та повінь весною, розторощила всі вікові пута й вийшла на вільний простір. І трапилось чудо над чудами: українська мова остаточно стала мовою літературною!
Мало цього, з часу скинення ворожих пут невпинно повставали українські школи
найрізніших типів, забило життя по своїх українських урядах, канцеляріях, установах, в церкві, в театрах, в війську й т. ін., і сталося друге чудо над чудами: виявилося, що українська мова здатна до державного життя!
І цього мало, з часу проголошення державної самостійності України року 1918-го до неї відразу потяглися зо всіх сторін її розгублені діти: Галичина, Закарпаття, Буковина, емігрантська Канада й Америка. І трапилося третє найбільше чудо над чудами: в Україні народилася соборна всеукраїнська літературна мова!
Українська літературна мова в своєму розвої прямувала за цей час уже до нового, чого давніш не було: до культурності, до європеїзації змісту й форми. Видатний письменник Юрій Яновський вже свідомо пише: "У мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав мабуть і тоді, коли не вмів ще говорити. Наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу, і за неї підставляв під мечі важкий щит. Культура нації звуть її, а в тому й культура своєї літературної мови.
Українська поетична форма й мова сильно зростає в творах наших поетів: Миколи Вороного (1871) поета-естета в мові й формі, Спиридона Черкасенка (1876-1940) поета і драматурга, що завжди пильнував про культуру своєї мови, родом з Херсонщини.*
* Його мову я описав у своїй праці "Сучасна українська літературна мова", Варшава, 1936 р., а також "Каменяр всеукраїнської літературної мови" // "Рідна Мова", 1937 р., с. 139-140.
Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба, 1878-1942), родом з Слобожанщини, так само завжди дбав про добірливу мову, хоч на його мову критика нападала ще в Києві. Грицько Чупринка (1879-1919) високо поставив свою поетичну техніку.
Павло Тичина(1891) найвидатніший наш поет 20-х років, його збірки ("Соняшні клярнети" 1918 р., "Плуг", "Вітер з України" й ін.) користувались популярністю. Прекрасна мова в поета Миколи Бажана (1904), часом багата на архаїзми. Дбали про мову поети Олекса Близько (19081934), В. Mиcик, Михайло Cеменко (1892), Дм. Фальківський (1898-1934), Георгій Шкуpупій (1903, футирист), Євген Плужник (1898-1936), Володимир Cоcюpа (1898) і інші.
Серед сучасних поетів треба виділити Максима Тадеушовича Рильського (19 березня 1845 р. в Києві), що завжди пильно працює над культурою своєї мови, яку він глибоко знає. Мова його творів класична літературна мова. Його збірки поезій "На білих островах" 1910 р., "Під осінніми зорями" 1918 р., "Синя далечінь" 1922 р., "Крізь бурю й сніг" 1925 р., "Тринадцята весна" 1924 р., "Де сходяться дороги" 1929 р., "Гомін і відгомін" 1929 р., "Знак терезів" 1932 р., "Київ", "Літо" 1936 р., "Україна" 1938 р., "Збір винограду" 1940 р., "Слово про рідну матір", "Світова зоря", "Неопалима купина" 1944 р., а також численні поеми одна перед одною виділюються красою й культурністю мови. Рильський багато перекладає.
Особливо розвинена його мова в його перекладі "Пана Тадеуша" Міцкевича, і цю мову я докладно описав у своїй праці "Мова М. Рильського".*
* Див. місячник "Наша Культура", 1935-1936 рр., ч. 1, 3, 4, 17, 18, 19 і 20. І окремою книжкою 1936 року. Див іще О. І. Білецький. Творчість Максима Рильського // "Радянське літературознавство", 1947 р., кн. 7-8, с. 37-56, Київ.
Рильський написав багато поем і вони хоч не все глибокі своїм змістом, завжди вирізнюються красою своєї мови.
Пильно дбали про мову своїх поезій т. зв. неокласики, на чолі яких треба поставити Миколу Зepoва (1890), поета й літературозновця. Добре відомі його переклади римських поетів: "Антологія римської поезії" 1920 р. та "Камена" 1924, ліпші його критичні праці: "До джерел" та "Від Куліша до Винниченка". До цієї ж групи належали: М. Драй-Хмара (збірка "Проростень" 1926 р.), П. Филипович (збірки "Земля і вітер" 1922 р., "Простір" 1925 р.), Осв. Бургардт (1891-1948, Юрій Клен).
Сильно зростає й наша прозова мова. Володимир Винниченко (1880) мало дбає про культуру своєї мови, й вона в нього ряба, переповнена русизмами, часто жаргонова, але сама описова техніка висока. Історичні оповідання Адріяна Кащенка (1858-1921), прості формою, звичайно мають хорошу мову.
З середини 1920-х років у центрі нашої літератури стоїть Микола Григорович Хвильовий (1893-13.V.1933). Це Микола Фітільов, що народився в с. Тростянець на Харківщині, в родині робітника. Хвильовий блискучий стиліст, вождь української прози. У своєму романі "Вальдшнепи" 1927 р. ч. І (другу ч. совєтська влада знищила) дав зразок хорошої літературної мови.