* Проф. С. Смаль-Стоцький вважає антів за південних словян. За свідченнями VI в. Йордана й Прокопія, анти сиділи між Дністром і Дніпром аж до Чорного моря. За Шахматовим, анти це східні словяни, предки руських. М. Грушевський твердить, що анти це племена тільки Київської Русі. Для Нідерле анти це волиняки, що перші утворили були свою державу. Як бачимо, однієї думки про антів ще нема. Див.: М. Гpушевcький. Анти. Львів, 1898 p., 3HT, т. 21.
** Див. мою працю про це "Слово" 1949 р., с. 164 і 185.
7. УКРАЇНСЬКІ ПЛЕМЕНА
1) поляни над Дніпром, у теперішній Київщині;
2) деревляни в лісах по Горині, Припяті й Дніпру;
3) сіверяни, сівера по Десні й лівих допливах середнього Дніпра;
4) уличі між Дністром та Бугом;
5) тиверці на південний захід від уличів, над Дністром, аж до моря;
6) дуліби, волиняни над горішнім західнім Бугом;
7) хорвати й лучани в Галичині, їх року 981-го князь Володимир 5 прилучив до своєї держави.
На жаль, Літопис подає не про всі племена, наприклад, мовчить про донців, що заселювали Подоння й пізніше злилися з українцями. Археологія цілком підтвердила ці дані Початкового Літопису про розселення східньої групи словян.
Одірвавшися від спільнословянського життя, східнословянські племена довго жили родами, мало єднаючись між собою, бо й добрих шляхів для єднання не було тоді, та й саме родове життя від того стримувало. Наш Початковий Літопис сильно підкреслює окремішність наших племен, і твердить, що кожне з них жило своїми звичаями й обичаями. На формування окремих племен із родів сильно впливали такі фактори: географічне положення, економічний стан, стан політичний і сусідство з іншими племенами. Процес формування племен українського народу, а тим самим і української мови, затягнувся на довший час, головно ж на віки IX, X і XI, коли остаточно створилися українські племена, а з тим і говори української мови.
8. ТЕРИТОРІЯ РОЗСЕЛЕННЯ
фінів), що пізніше склали народ москвинів чи великоруський. Ліси й залісся були мало придатні до хліборобства, й українських племен до себе не манили. На заході нашої землі були Карпати, далекі від центру на Подніпровї. На півдні тягнувся широкий степовий пояс середньоазійський степ, що заходив на нашу територію великим клином. Це центральне Подоння, долішнє Подніпровя й Подністровя. По цьому степу постійно товклися різні азійські кочові орди, головно монгольські, з якими ми весь час мусили входити в певні стосунки, а це позоставило виразні сліди і в нашій культурі, і на нашій мові.
Справа в тому, що безмежні рівнини Азії йшли без перепон в Європу аж до Атлантійського океану, тому азійські кочовики легко сунулися далеко на захід. В Азії відбувалися різні фізичні та геологічні зміни, які гнали азіатів на захід.
Різні кочові монгольські орди, що товклися по нашій землі, довший час не давали змоги нашим племенам тісніш обєднуватися в державну спільноту. Але коли на півдні та сході від нас постала сильна й культурна Хозарська держава 6, то вона в VI-IX віках стала для українських племен охоронним валом, за яким вони змогли обєднатися й створити міцну державу. Це була половина IX віку, коли з племен почав складатися український народ і коли з племінних говірок стала творитися українська мова.
Чужинців на українській території було мало, але з часом вони закріпилися на наших пограниччях; це були: поляки, москвини, білоруси, литовці, словаки на заході й півночі, і всі вони позоставили свої сліди на нашій мові, як і ми на їхній. Взагалі, на заході українська територія немало тратила на користь поляків, угрів, волохів та словаків, зате далеко посунулася на південь та схід, по Крим та Кавказ.
9. ПОСТАННЯ МОВ БІЛОРУСЬКОЇ Й РОСІЙСЬКОЇ
В основу білоруського народу лягли племена: полочани по горішній Двіні, західна частина кривичів при Дніпрі, радимичі по середньому Дніпру й Сожу, дреговичі в Поліссі. Білоруські племена рано опинилися в українському державному обєднанні, мали українську княжу династію в своїх пізніших князівствах: Полоцькім, Мінськім і Смоленськім. На Сході защепилася навіть українська вимова в назві міста Мінськ замість білоруського чи російського Мєнск*.
* Див. монографію: Проф. Іван Огієнко. Розмежування памяток українських від білоруських // "Записки Чину Св. Вас. Вел.". 1934 р., т. VI і окремо, с. 1-32.
Треба мати на увазі, що слово "білоруський" дуже давнє слово, і вяжеться з Руссю українською, а не московською. Довгі віки Білорусь звязана була з Україною єдністю державною, церковною та культурною. Ось тому по-німецьки кажемо Weissruthenie, а не Weissrussland.
Російські племена посіли північну землю на Сході. Це були племена: словени біля озера Ільменя, на самій півночі, східні кривичі над горішньою Волгою, вятичі по горішній Оці (Ока).
Племена ці, прийшовши на східну північ, застали там багато різних степовиків, малих фінських племен монгольської раси: чудь, весь, мурома, меря, мордва, черемиси, вотяки, зиряни й ін. І розпочалася тут уперта й довга боротьба словянських племен з племенами фінськими. Фіни були слабкі й спокійні, тому легко піддавалися рушенню, а вкінці підпали їм зовсім. Словянщення чи рущення фінів розпочалося дуже рано, може ще з VIII віку (див.: проф. С. Платонов. Учебник руской истории, 1945 р., с. 10) і тяглося дуже довго, цілих пять віків. Взагалі, всі новітні російські вчені доводять, що росіяни, як народ чи нація, постали з мішанини з підбитими фінами, й постали дуже пізно, десь у XII-XIII віці.*