3. ПОДІЛ МОВ НА ГРУПИ
4. ПРАСЛОВЯНСЬКА МОВА
Отож, на словянській прабатьківщині була т. зв. словянська прамова, чи спільнословянська мова, яку легко розуміли всі словянські племена. Ця прасловянська доба була дуже довга, тривала довгі віки, десь 2000 літ, і в ній наука розрізняє три доби: 1) початок її, цебто доба виділення з індоєвропейської мовної спільноти; 2) доба розвитку її; 3) кінець її, доба перетворення в окремі словянські наріччя.
Територія словянської прабатьківщини була дуже розлегла, а словянські племена не сиділи спокійно на одному місці, але часто рухались, шукаючи вигідніших просторів, й звільна посувалися на всі боки. Якоїсь однієї влади над ними ніколи не було, а це не вело їх до створення однієї спільної мови.
Розміщення словян на своїй прабатьківщині С. Смаль-Стоцький описує так:
"В осередку прабатьківщини (так десь на теперішній Волині) жили племена для ліпшого розуміння дамо їм теперішні назви в меншій часті від заходу польські, в більшій часті від сходу, а може трохи ще й з півдня від польських українські (бужани, волиняни, дуліби, лучани, деревляни, тиверці).
З польськими племенами на північ межували поморяни (кашуби, словінці); вони сягали аж до балтів (особливо прусів). Полабські племена були західними сусідами поморян, а ще в більшій мірі західними сусідами польських племен. Лужицькі серби межували на північ із полабськими, на схід із польськими племенами. З ними ж та польськими на північ, а з українськими на схід межували чеськословацькі племена. З українськими племенами, з якими з заходу, а може також почасти і з півночі стикалися, як уже сказано, польські, а на заході чеськословацькі племена, межували на північ білоруські племена (особливо дреговичі над Припяттю) та за ними кривичі, за якими далі на північ ішли великоруські племена (радимичі й вятичі), так що з заходу всі вони ще стикалися з польськими племенами. На самім північнім сході в сусідстві з поморянами на захід, а з балтами й далі з фінами на північний схід сиділи словіни".*
* Східні словяни // "Україна", 1928 р., кн. З, с. 20, Київ.
На окраїнах своєї території словяни межували з несловянськими народами, а саме: на півночі й північному заході з балтами (литовцями, латишами й прусами), на півночі й північному сході з різними фінськими племенами, а на заході з племенами германськими. Про все це виразно свідчить мова та археологія.
Прасловянська, ясніше спільнословянська мова це реальний факт, це мова, що колись дійсно існувала, як мова спільнословянського народу, але подробиці якої ми мало знаємо. Прасловянська мова це та мова, що на світанку словянського життя виділилася від звязку індоєвропейської мовної спільноти, й жила аж до часу, коли в ній постали окремі словянські наріччя. Цю мову ми пізнаємо до певної міри порівнянням усіх сучасних словянських мов, і спільне між ними відносимо до мови прасловянської.*
* І. І. Mikkola. Urslavische Grammatic. Heidelberg, 1913; Г. А. Ильинcкій. Праславянская грамматика. Ніжин, 1916 ; Д. П. Джуpовичъ. Говоры общеславянскаго языка, Варшава, 1913.
Уже на своїй прабатьківщині прасловянська мова стала виразно розпадатися на окремі говори, спочатку дуже близькі до себе. Говорів цих було багато, в головному стільки, скільки пізніш постало словянських мов. Якогось поєднання цих говорів на окремі групи не було, бо історія не показує групового поєднання племен. Розміщені були вони в головному приблизно так, як уже й за історичної доби розмістилися словянські мови, що розвинулися з них.
Прасловянська доба тяглася дуже довго, яких 2000 літ. Як свідчить історія, словяни ще й у віках ІIV по Христі уявляли з себе одну цілість. Так було до готських часів, а з цього часу зачався сильний словянський рух, викликаний просуванням готів.
Готи, племя германське, сиділи в Прибалтиці, над гирлом річки Вісли, і на початку III віку по Христі з боєм перейшли через словянську прабатьківщину, прямуючи на південь, і досягли долішнього Дунаю та берегів Чорного моря. Вони підбили під себе словян і запанували над ними на яких 100-150 літ. Готи позоставили в словянській культурі багато слідів, також і в мові, наприклад, від них позосталися такі слова, як піст, піп, хрестити, й ін., відомі по всіх словянських мовах, бо словяни тоді були ще цілістю. За готами на південь посунулися й словяни.
Але на готів зі сходу кинулося монгольське племя гунів, і виперло їх з-над Чорного моря й з-над Дунаю, й подалося далеко на захід, захоплюючи з собою й словянські племена. Гуни запанували над західними германськими племенами, наводячи страх на всю Європу, як "бич Божий". Але по смерті Аттили 453 р. його держава помалу розпадається й зникає, а словяни тиснуться до Дунаю та Чорного моря. В половині VI віку, з року 558-го, насунулися зі сходу знову нові монголи, авари (обри), й також заволоділи словянами й подалися далі на захід. Словянами вони володіли яких 150-200 літ, але раптом зникли, розбиті франками 797 року, тому й склалася в нас давня поговірка: зник, як обри.
З аварської доби, з VI віку зачинається розпад досі суцільного словянського народу, який починає розходитися з своєї прабатьківщини на всі сторони, і з цього часу, з VI-VII ст. формально закінчується прасловянська доба. Словянам стало затісно на їхній землі й вони почали сунутися на всі сторони, де було для них місце, часом беручи його боєм. Увесь словянський рух провадиться в напрямку з півночі на південь, і зо сходу на захід. Може, десь під кінець V ст. передові словянські племена досягли Дунаю, але тут їх затримали готи; історики VI ст. Йордан та Прокопій свідчать, що за їхнього часу словіни й анти вже сиділи над долішнім Дунаєм і над Чорним морем. І вже в VI ст. деякі словянські племена, що пізніш дали народи болгарів, сербів, хорватів і словінців, перейшли Дунай і поволі