"Глибока відрубність і вікове розєднання допровадили навіть до погорди поміж частинами одного народу. Перегляньте галицькі шкільні читанки: там уривки з наддніпрянських письменників сильно перероблені на мову місцеву... На цих зіпсутих читанках ще й сьогодні Галичина навчається літературної мови... Кому це потрібне? Кому це на користь? Кричимо про соборність, а не можемо дійти навіть до спільного правопису. "Хай живе соборність! Але... з галицьким правописом..."
З вищеподаного бачимо, що за всяку ціну мусимо творити одну спільну соборну літературну мову. Мусимо творити, коли хочемо стати нацією. Мусимо бути нацією, коли хочемо бути народом незалежним. Це треба памятати кожному, і гасло "Для одного народу одна літературна мова" мусить стати бойовим нашим завданням для сучасної праці кожного, хто визнає себе українцем" 1.
1 Огієнко І. Без спільної літературної мови нема нації // Рідна Мова. 1935. Ч. 9. С. 389.
Іван Огієнко мав підстави говорити так стурбовано, емоційно і прямо. Адже значна частина української інтелігенції, особливо галицької, від початку виходу часопису сприйняла його рішучу орієнтацію на єдину літературну мову не лише насторожено, а й, подекуди, вороже. Тож на нараді педагогічних працівників українських шкіл у Перемишлі влітку 1933 року при обговоренні піднятих "Рідною Мовою" правописних проблем було прийнято дивне рішення: кожний учитель-україніст хай навчає дітей писати по-своєму. Виходила справді абсурдна ситуація: учень, переходячи з класу в клас, мусив привчатися до того правопису, який сповідує вчитель. Незважаючи на настанови Наукового товариства імені Тараса Шевченка про єдину літературну мову, повернення до старого, галицького правопису спостерігалося і в інших місцевостях Галичини.
Не сподіваючись, що перемишльські педагоги прислухаються до аргументів "Рідної Мови", Огієнко пише для україномовної преси свою статтю "Не туди дорога: перемишльське вчительство проти культурної єдності нації". На жаль, жоден з галицьких часописів її не надрукував і це чудове, глибоко аргументоване і переконливе звернення до галицького українства так і залишилося в чорновому варіанті в одному з львівських архівів 1.
1 ЛНБ. Відділ рукоп. Ф. 10 (Антонича). Од. зб. 138. П. 5. Арк. 1-9.
Не міг байдуже й читати він україномовні часописи, які нехтували вимогами загальноукраїнського правопису. Тому не тільки зі сторінок свого журналу, а й безпосередньо листом на адресу такої редакції звертався професор Огієнко з надією, що така форма може бути дієвішою. Один з таких характерних листів глибоко емоційний і переконливий віднайдено у вінніпезькому архіві до редактора часопису "Новий Час":
"Глибокоповажний редакторе!
За десять літ праці "Новий Час" розрісся. Це збільшення впливу збільшує й відповідальність... Думаю, що "Новий Час" мусить перейти на повний академічний правопис і на всеукраїнську літературну мову. Відважтесь відразу, без шкідливого вагання... Не робіть із Галичини бодай мовно якоїсь провінціяльної закутини. Зрозумійте ж, нарешті, глибинне значення рідномовного гасла тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис. Зрозумійте і зреалізуйте його. Обєднаймося,
нарешті, у мові, і це мовне обєднання, реалізація соборної української мови золотими буквами залишиться не тільки в історії української культури, але й в політичній історії нашого народу. І нехай, власне, за "Новим Часом" увійде до історії нашої культури цей сміливий почин мовного обєднання цілого українського народу" 1.
Натомість, львівська газета "Діло" вустами В. Сімовича стала доводити своїм читачам, що, мовляв, ніякого правописного хаосу в Галичині не існує, що справа єдиного літературного правопису настільки малозначна, що різниці правописні не повинні нас непокоїти 2. Були й такі часописи, які вустами своїх редакторів чи авторів самовпевнено заявляли: писатимемо, як і писали, нам "огієнківщини" не треба.
1 Лист Івана Огієнка від 16 травня 1933 року до редактора журналу "Новий Час" // Архів митрополита Іларіона у Вінніпезі. Коробка 19.
2 Сімович В. Правописний хаос? // Діло. 1935. Ч. 5.
Ці та й інші випади проти "Рідної Мови" своїх же, українських, "патріотів" давали підстави Огієнкові з гіркотою говорити на сторінках часопису у згадуваній уже статті "Без спільної літературної мови нема нації": "Серед нашої інтелігенції багато ще таких, що сильно перешкоджають створенню однієї літературної мови. Скільки ворогів має "Рідна Мова" ворогів укритих, що з-за плоту зрадливо кидають на неї тяжким камінням!"
Були й інші, не правописні, причини спротиву нарощуванню авторитету Огієнкового часопису. Про них пізніше, на пятирічний ювілей виходу "Рідної Мови" напише сам редактор: "Рідна Мова" від початку свого існування збагатіла на... ворогів найрізнішої масті. Вороги ці наповзялися були конче прибити "Рідну Мову" й були організували проти неї пресовий похід. Ішло, може, більше про редактора журналу, як про сам журнал, тому що редактор відмовився робити політичну роботу в певному напрямі... Пережив редактор і втрату кафедри в університеті з тих самих причин".