Таким чином, міф про царя Яяті й п'ятьох його синів можна сприймати як підтвердження на міфологічному рівні балто-слов'янської єдності, про яку стільки сперечаються історики й мовознавці. Справді-бо, матері у п'ятьох братів різні, але батько спільний, причому він кшатрій, тобто походить із воїнського стану. Матері ж належать до різних соціальних верств: Деваяні, мати Яду й Турвашу, брахманка, тобто з вищого стану давньоіндійського суспільства, жрецького. А Шарміштха, мати Ану, Друх'ю та Пуру, належить, як і сам Яяті, до воїнського стану, другої за значимістю верстви тогочасного суспільства. Саме між брахманами-жерцями й воїнами-кшатріями точилася постійна боротьба за верховну владу, на описи чого багатий давньоіндійський епос, особливо «Махабгарата». Рясно ці два стани відбиті й на українському терені, як, до речі, й два інші вайш'їв та шудрів. З чого й недвозначний висновок: як і індійці, предки сучасних українців теж добре знали чотиристановий суспільний поділ.
За соціальним статусом брахманка Деваяні стоїть дещо вище від кшатрійки Шарміштхи. Та, з іншого боку, шлюб брахманки з кшатрієм, як у випадку з Деваяні та Яяті, не схвалюють індійські приписи пошлюбники мусять належати до одного суспільного стану. А шлюб брахманки з кшатрієм небажаний, що й відбиває відповідний термін на означення такого шлюбу пратілома, «протиприродний». І навпаки, шлюб Яяті й Шарміштхи природніший і законніший, попри навіть те, що обоє не відбули належного весільного обряду. Бо обоє належать до одного стану.
Отже, виходить, що ведійські ану, друх'ю та пуру воїнські, кшатрійські племена, оскільки «Махабгарата» відносить батьків Ану, Друх'ю та Пуру до кшатріїв. А яду й турвашу напівбрахманські-напівкшатрійські племена, оскільки в тій же «Махабгараті» батьком Яду і Турвашу є кшатрій, а мати брахманка. Інакше кажучи, слов'янські племена це воїнські, кшатрійські племена, а балтійські напівкшатрійські-напівбрахманські, де неабиякий вплив мали саме жерці. Очевидно, цим можна пояснити те, що саме балтійські племена найдовше опиралися прийняттю християнства і проти них здійснювали часті походи київські та галицько-волинські князі.
Туровці більше споріднені з ятвягами, якщо йти за давньоіндійським міфом, бо в них спільні батьки. А дреговичі, поляни і, можливо, анти виявляють близьку спорідненість
між собою, бо в них теж спільні батьки. Та загалом усі вони братні племена.
Бгрігу, легендарний мудрець і чоловік Пуломи, доводився прадідом Яду й Турвашу по матері, їх, як мовить «Рігведа», Індра привів з далеких країв (Лелеков, 152). Та ж «Рігведа» знає плем'я бгрігу, воно згадується серед десяти арійських і неарійських племен, які воювали з царем-арієм Судасом і зазнали від нього поразки. Нині серед українців побутує прізвище Судас (я особисто знаю молодого журналіста з таким прізвищем) і Сдасюк (первісно Судасюк ) його має, наприклад, автор книги «Штати Індії». Ім'я Судас із санскриту означає «Щедрий на пожертву» (богам).
Видатнии індійський мовознавець Суніті Кумар Чаттерджі /1890 1977/, з ініціативи якого давньоукраїнська епічна пам'ятка «Слово о полку Ігоревім» побачила світ бенгальською мовою, вважає, що плем'я бгрігу з основною масою індоєвропейців мігрувало до Малої Азії, де стало називатися брігес або фрігес , тобто фрігійцями. Там частина їх лишилася й поступово змішалася з місцевим населенням, а частина вирушила на пошуки нових територій /Чаттерджи, 51/. Страбон свідчить, що перед Троянською війною фрігійці прибули до Малої Азії із Фракії і через кілька століть утвердилися тут як господарі Малої Азії. А фрігійці, як і фракійці, троянці, лідійці, карійці, етруски належали до так званих іллірійських народів. Геродот пише, що фрігійці переселилися до Малої Азії з Балкан, разом із вірменами (Геродот, VІІ 73).
3гадка про фрігійців у зв'язці з вірменами цікава тим, що на зламі двох ер в історичній Вірменії жили значні індійські громади, особливо в Тароні (зараз у Туреччині). Саме з Тарону походить легенда про трьох братів з області Палунь Куара, Мелтея і Хореана. Її дедалі певніше співставляють із літописною легендою про полянських князів Кия, Щека й Хорива. Причому вірменська легенда містить вкрай важливу подробицю, відсутню в літописній легенді батьками трьох братів вона називає двох індійських князів. І навіть подає їхні імена Деметр та Гісане.
Сколоти, склавини, слов'яни
сколотиОтже, виходить, що сколоти самоназва скіфів і суто скіфське слово. Крім того, легенда ця має кілька цікавих моментів. І тут, як і в літописній легенді про полянських князів Кия, Щека й Хорива, як і в вірменській легенді про князів Куара, Мелтея і Хореана з області Палунь, фігурують троє братів. І тут, як і в міфі про трьох синів царя Яяті від дружини-кшатрійки Шарміштхи (див. попередню статтю за березень) престол дістається наймолодшому з братів. Показово й те, що магічні дари, впалі з неба, характеризують чотиристановий поділ скіфського суспільства, властивий і давньоіндійському суспільству. Більше того, символіка небесних дарів легко витлумачується на індійському грунті: чаша символізує стан жерців-брахманів, сокира воїнів-кшатріїв, плуг хліборобів-вайш'їв, ярмо шудрів, залежних від трьох вищих станів. І якщо судити з того, що всі чотири індійські терміни на означення цих станів рясно відбиті в українських прізвищах, то напрошується висновок: чотиристановий поділ суспільства знали й предки сучасних українців.