Щодо назви ще одного болоховського міста Кобудь , то можна припустити, що вона пов'язана з різновидом епітета Гопа , розглянутого вище, Гопаті . Тут так само два компоненти Го +паті , де паті розширена суфіксом форма па ; на слов'янському грунті санскритське паті (досл. «захищаючий», «боронячий») відповідає рос. батя та укр. батько . Є підстави гадати, що цей компонент у давніші часи міг прибирати форм буд, будій . Що видно хоча б на прикладі імені антського князя Хільбудій (VI ст.), спорідненого з санскритським терміном на означення племінного ватажка кулапаті (хінді кульпаті ), досл. «батько/захисник/ватажок роду/племені» (СРС, 167). Цей важливий соціальний термін і в індійців з часом перетворився на популярне чоловіче ім'я, що побутує і досі. Цей же термін, як і ім'я Хільбудій , споріднений з іменем скіфського царя Сколопіт . На нашу думку, такі сучасні українські прізвища як Кульбіда, Куйбіда також споріднені з санскритським кулапаті та хінді кульпаті . Принагідно зазначимо, що батька антського князя Хільбудія звали Самбат , а це спонукає згадати: на означення Києва деякі джерела, зокрема візантійські (Костянтин Багрянородний, Х ст.) подають назву Самбатас ; ім'я Самбат, Смбат і досі популярне, наприклад, у вірменів. Цікаво й те, що сина Крішни звали Самба , а це ім'я означає «Кий», і що з літописними ятвягами
споріднені самби .
Щодо назви Чернетин , то слід мати на увазі, що саме ім'я Крішна з санскриту означає «Чорний». А українці знають не тільки імена Кришко, Криско й прізвища Кришень, Кришненко , але й імена Черня, Чорнята, Чорниш, Чернега й прізвища, похідні від них, а ще Чорний, Черній, Черняк, Черненко тощо. Це яскраво засвідчує «Реєстр Війська Запорозького 1649 року». Колись імена Черня, Чорниш, Чернята, Чернега зараз побутують в українців тільки як прізвища. І в той же час козаки мали імена Біляк, Білан, Білаш , які й собі побутують сьогодні як прізвища. Поза сумнівом, таке явище викликане поклонінням предків запорозьких козаків Чорнобогові й Білобогові, добре відомих давнім українцям, а ними якраз і є Крішна й Баладева. Тож немає нічого дивного, що на честь цих божеств називалися річки, гори, села й міста. Прикладом чого є і назва Чернігів , і назва Чернетин .
Певною мірою причетною до Крішни може виявитися і назва болоховського міста Дядьків . Цілком можливо, що первісною назвою його було Дандаків , особливо зважаючи на те, що на Південному Бузі упродовж майже тисячоліття фіксується індоарійське плем'я дандарії , а в Криму в ІІ і IV ст. було квітуче місто Дандака .
Топонім Дандака , значеннєво тотожний назві Київ (див. статтю «Українські дандарії, індійські кияни»), згадується і в «Махабгараті» і в «Рамаяні». Причому в «Рамаяні» відчувається його зв'язок із ядавами, хоч і дещо опосередкований. Цар Данда, який правив країною Дандакою, закохався в доньку жерця Шукри й викрав її, за що Шукра прокляв Данду і його царство занепало. Тут цікаве те, що матір'ю Яду, родоначальника ядавів, тотожних літописним ятвягам, була Деваяні теж дочка верховного жерця Шукри. Отож саме під цим кутом слід, очевидно, дивитися й на назву Дядьків , яка первісно могла звучати як Дандаків, Дандків , а з часом стала затемненою, малозрозумілою і, як це буває, стала пояснюватися за першою-ліпшою асоціацією, в даному випадку, за словом «дядько». Тим більше, що це місто, як і інші болоховські міста, перебуває в ареалі з надзвичайно відчутним індоарійським струменем.
Таким чином, «Махабгарата» й інші давньоіндійські джерела в черговий раз засвідчують, що вони є украй важливими й цінними для вивчення найранішої історії та етногенези українців. І ширше залучення їх у науковий обіг може пролити світло на багато яких реалій не лише Волині, але й усієї України.
Балти, слов'яни і п'ятеро синів царя Яяті
Якось після купання в лісовому озері між обома подругами спалахнула сварка царівна в поспіху вдягла не своє сарі, а Деваяні обурилася цим. Шарміштха спересердя штовхнула її, та заточилася і впала в колодязь, на щастя, пересохлий і засипаний опалим листям. Перелякана царівна втекла додому, а Деваяні витягнув із колодязя Яяті, цар сусіднього царства, що саме полював неподалік і почув розпачливі крики дівчини. Шукра, батько Деваяні, обурений вчинком Шарміштхи, хотів покинути царство, але Врішапарван ублагав його залишитися, пообіцявши покарати доньку так, як тільки він захоче. Деваяні забажала, аби царівна стала їй довічною служницею і невдовзі вийшла заміж за свого рятівника, царя Яяті. Красуню ж царівну, щоб убезпечити себе від можливої суперниці й зайвих переживань, оселила в лісових нетрях. Проте під час полювання Яяті випадково набрів на хижку в лісовій глушині, де Шарміштха в самотині згаювала свої невеселі дні. Жонатий цар і царівна покохали одне одного й потай від Деваяні стали зустрічатися.
Час спливав, у Деваяні від Яяті народилося двоє синів Яду й Турвашу, а в Шарміштхи троє: Ану, Друх'ю та Пуру. Але подвійне життя Яяті розкрилося, і тесть, на доччину вимогу, прокляв молодого ще зятя на довічну старість. Сказавши, втім, наостанок, що той знову зможе стати молодим, якщо котрийсь із п'яти синів погодиться взяти собі його старість, а натомість віддасть свою молодість. Лише Пуру, наймолодший син