Приблизно через годину вийшло двоє інтернів, несучи носилки. Китаянка під простирадлом виглядала такою маленькою, як дитина. Натовп видав звук, звичний для юрби, коли вона болісно вражена. Інтерни повантажили носилки у карету «швидкої» і поїхали геть. Кілька хвилин опісля вийшов лікар, сів у своє авто й зник услід за «швидкою».
Після ще одного тривалого очікування вийшли хлопці з відділу вбивств. Один із них подав знак кремезному копові, котрий наглядав за мною. Посідавши у свої машини, вони усі поїхали геть.
Кремезний коп відчинив двері авто й тицьнув у мене великим пальцем.
Давай ворушися, сказав він. Лейтенант хоче тебе бачити.
Щойно я ступив на тротуар, Джей Вейд, промисловий хімік, контора котрого містилася одразу ж коло моєї, вийшов із авто. Він приєднався до мене у ліфті.
Вейд був років на три чи чотири молодшим за мене: високий, атлетичної будови, із короткою стрижкою, засмаглим обличчям і жвавими очима. Час від часу ми зустрічалися, залишаючи наші контори, і разом спускалися ліфтом до автівок. Він видавався нормальним хлопцем і, як і Сперроу, цікавився моїм життям. Гадаю, навіть найшанованіші люди не здатні опиратися так званому шикові життя детектива. Він часто запитував про мої тривоги, і за той короткий час, поки ми спускалися у ліфті та прямували до своїх авто, я годував його тими ж брехнями, що й Сперроу.
Що трапилося? запитав Вейд, коли ліфт почав повільно підніматися на четвертий поверх.
Сьогодні вранці у своїй конторі я знайшов мертву китаянку, сказав я. Копи дуже збуджені через це.
Він витріщився на мене.
Мертву?
Хтось застрелив її.
Ця інформація перевернула його свідомість.
Ви хочете сказати, що її вбили?
Еге ж.
Оце так! Заради всього святого!
Саме це я й повторюю відтоді, як знайшов її.
Хто її вбив?
Ех! У тому й питання! О котрій годині ви вчора пішли зі своєї контори? Коли я йшов, ви ще були на місці.
Близько дев'ятої. Швейцар саме замикав двері.
Ви не чули пострілу?
Заради бога... Ні!
Коли ви йшли, то не зауважили, чи було увімкнене світло в моїй конторі?
Ні, не було. Наскільки я чув, ви пішли близько шостої.
Саме так.
Тепер я починав хвилюватися. Виходить, китаянку вбили після дев'ятої. Моє алібі видавалося ще менш переконливим, ніж мокра курка погожого дня.
Ліфт зупинився на четвертому поверсі. Ми вийшли. Із моєї контори виходили швейцар і сержант Палскі. Швейцар поглянув на мене так, наче я був двоголовим чудовиськом. Вони рушили ліфтом униз.
Що ж, гадаю, ви будете зайняті, сказав Вейд, дивлячись на копа, котрий стояв біля дверей моєї контори. Якщо я зможу чимось допомогти...
Дякую. Я вам повідомлю.
Залишивши його, я пройшов повз копа й увійшов у приймальню. Крім обгорілих сірників на підлозі та недопалків сигарет де завгодно, але не у попільничці, кімната мала самотній вигляд. Я увійшов у свій кабінет.
За моїм столом сидів лейтенант Ретнік. Він оглянув мене звичним пильним поглядом поліцейського, коли я увійшов, а тоді рукою вказав мені на крісло для клієнтів.
На спинці крісла залишилася пляма засохлої крові. Мені не хотілося торкатись її, тож я сів на підлокітник.
У тебе є дозвіл на носіння зброї? запитав він.
Так.
Який у тебе пістолет?
Поліцейський серії ест спешіал тридцять восьмого калібру.
Ретнік поклав руку долонею догори на книгу записів.
Давай.
Пістолет у правій верхній шухляді.
Він довгенько дивився на мене, а тоді забрав руку.
Його там немає. Твій стіл я оглянув.
Я опирався спокусі витерти цівку холодного поту, що почала текти по задній частині моєї шиї.
Але він повинен там бути.
Лейтенант витягнув із коробочки зі свинячої шкіри сигару, зняв обгортку, проколов сигару кінчиком сірника, а тоді запхнув її в рот. Увесь цей час його маленькі жорстокі очі дивилися на мене.
Її було застрелено з пістолета тридцять восьмого калібру, сказав він. За словами лікаря, вона померла близько третьої години сьогодні вранці. Послухай, Раяне, чому б тобі не зізнатися? Що ця жовтошкіра мала у своїй сумочці?
Намагаючись зберігати свій голос спокійним, я сказав:
Можу видатися вам дурним, тупим приватним детективом, але й ви добре маєте усвідомлювати, що я не міг би бути аж настільки тупим і дурним, аби застрелити клієнтку у власній конторі своїм-таки пістолетом, навіть якби вона мала усе золото Форт-Нокса у своїй триклятій сумочці.
Він закурив сигару і видихнув на мене струмінь диму.
Не знаю... Ти міг би. Міг би спробувати розіграти усе розумно, дурячи себе, що придумав беззаперечне алібі, сказав він, але в його голосі не було звичної впевненості.
Якби я її вбив, продовжив я, мені був би відомий час її смерті. Я б не надав вам алібі до восьмої тридцять, а вигадав би щось аж до третьої години.
Ретнік завовтузився у моєму кріслі, у той час як у його голові та тирса, яку він використовував замість мозку, заскрипіла під тиском.
Що вона робила у твоїй конторі о такій порі?
Хочете, щоб я це припустив?
Послухай, Раяне, у нашому місті не було вбивства років п'ять. Мені потрібна якась історія для преси. Тому вислухаю всі твої ідеї. Ти допоможеш нам, я допоможу тобі. Можу заарештувати і кинути тебе в камеру на основі доказів, які в мене є проти тебе, але даю тобі змогу довести, що я помиляюся. Тож давай, припускай.