Перші промені сонця, пробиваючись крізь лобове скло авто, розбудили мене. Шийні м'язи затерпли, болів хребет, і я почувався винним, усвідомивши, що проспав три години, у той час як мав відробляти свої триста доларів.
Дорогою вгору їхало авто з молоком. Я спостерігав, як молочар зупинявся і знову рушав, доставляючи молоко до кожного бунгало. Він проїхав мимо 33, а тоді зупинився прямо навпроти мене, щоб занести пляшки у 35.
Коли він вийшов, я наблизився до нього. Це був старший чоловік, чиє обличчя свідчило про чималий досвід важкого життя і тяжкої праці. Він запитально поглянув на мене, зупинившись і стискаючи в руці дротяну корзину з пляшками молока.
Ви пропустили 33, сказав
я. Молоко отримали всі, окрім 33.
Він допитливо оглянув мене.
Їх зараз нема вдома. А що вам до того, містере?
Я зрозумів, що він не з тих, із ким можна поводитися за панібрата. Мені аж ніяк не хотілося мати нові проблеми, тож я вийняв і подав молочареві своє посвідчення. Він ретельно оглянув його, а тоді, тихо насвистуючи крізь зуби, повернув мені.
Ви не заходите у 33? запитав я.
Звісно, заходжу, але вони поїхали на місяць.
Хто «вони»?
Він із хвилину обмірковував це запитання.
Містер і місіс Маєрс.
Наскільки я розумію, тепер тут мешкають містер і місіс Гардвік.
Він опустив дротяну корзину й посунув капелюх на потилицю.
Зараз там ніхто не живе, містере, сказав чоловік, потерши чоло. Я б знав, якби там хтось був. Людям потрібне молоко, і саме я доставляю його сюди. А в 33 не доставляю молока, бо цього місяця там ніхто не живе.
Розумію, мовив я, хоча насправді не розумів. Ви ж не думаєте, що містер Маєрс міг здати своє житло в оренду цьому іншому чоловікові?
Я уже вісім років обслуговую містера Маєрса, почув я у відповідь. Він ніколи нікому не здавав свого будинку. Містер завжди їде у такий час на місяць, молочар підняв свою дротяну корзину. Я зрозумів, що йому вже стало нудно зі мною і що він хоче продовжити свою корисну роботу.
А ви не знаєте жодного Джона Гардвіка з цього району? запитав я без великої надії.
Тут такого нема, сказав він. Я б знав. Адже знаю тут усіх, і, киваючи головою, чоловік рушив до своєї вантажівки та поїхав дорогою до 37.
Першою у мене виникла думка дізнатися, чи правильну адресу маю, та я знав, що правильну. Гардвік мені не лише її сказав, а й написав.
То навіщо він заплатив мені триста доларів, аби я посидів ззовні порожнього бунгало? Можливо, молочар помилився, проте я так не вважав.
Я повернувся до 33 і поштовхом відчинив одну частину подвійних воріт. При світлі раннього світанкового сонця мені не потрібно було підійматися доріжкою, аби переконатися, що бунгало порожнє. Дерев'яні віконниці заступали вікна цього я не міг побачити у темряві. Бунгало мало покинутий вигляд.
Раптом у мене виникло якесь моторошне відчуття. Чи міг цей загадковий Джон Гардвік із причин, відомих лише йому самому, хотіти забрати мене з дороги та відправити у погоню за нездійсненним? Я не міг повірити, щоби хтось при здоровому глузді протринькав триста доларів на те, аби позбутися мене на дванадцять годин. Відчував, що не можу бути настільки важливим, та ця думка не покидала мене. Раптом я захотів потрапити у свою контору, і то терміновіше, ніж мені праглося поголитися, прийняти душ і випити достатньо міцну каву, від якої можна збадьоритися.
Поспішивши назад до свого авто, я помчав униз гірською дорогою. У цю ранкову годину транспорту не було, тож я доїхав до будинку, у якому містилася моя контора, коли вуличний годинник вибив сьому. Залишивши авто, я увійшов у вестибюль, де швейцар схилився над мітлою, важко дихаючи і презирливо посміхаючись до самого себе. Він окинув мене безглуздим холодним поглядом, а тоді відвернувся. Швейцар ненавидів усіх, у тому числі й себе.
Піднявшись на четвертий поверх, я швидко пішов коридором до знайомих дверей, на яких виднівся напис облупленими чорними літерами: «Нельсон Раян, приватний детектив».
Я витягнув ключі, та, спохопившись, узявся за дверну ручку й повернув її. Двері були незамкнені, хоч я й замкнув їх, залишаючи контору увечері. Штовхнувши двері, я заглянув у невелику приймальню. Там був стіл, на котрому лежало кілька пошарпаних, із загнутими кутиками журналів, стояли чотири добряче потерті шкіряні крісла й очікувала всіх із чутливими ступнями килимова доріжка.
Внутрішні двері, що вели до моєї контори, були привідчинені, хоч я і замкнув їх, перш ніж піти.
Знову охоплений моторошним відчуттям, я дійшов до дверей і поштовхом широко відчинив їх.
Обличчям до мене у клієнтському кріслі сиділа приваблива китаянка, її руки були дещо манірно складені на коліні. Вона була одягнута у зелено-срібне ціпао з розрізами по обидва боки, які підкреслювали її красиві ноги. Китаянка виглядала спокійною і навіть нездивованою. Із маленької кривавої плями зліва над грудьми я здогадався, що її застрелили швидко і професійно: так швидко, що вона не мала навіть змоги налякатися. Хто б її не застрелив, він зробив це високоякісно й миттєво.
Рухаючись так, наче бреду водою, я увійшов у кімнату й торкнувся холодного обличчя китаянки. Вона була мертва уже кілька годин.