Вона повагалася, а тоді сказала:
Я... я більше не маю дому... як гадаєте, може, мені зупинитися у якомусь готелі абощо?
Я з подивом поглянув на неї.
Маєте якийсь багаж?
Вона кивнула.
Я залишила його у камері схову на вокзалі. Ми могли би спершу поїхати туди, щоби забрати речі, та я однаково хочу встигнути на ранковий потяг.
А що як запропоную вам поїхати до мене? спитав я. Не зрозумійте мене хибно, я не збираюся вас кривдити. Я лише пропоную вам дах над головою, і маю надію, що ви пристанете на мою пропозицію.
Кілька секунд Марді стояла, вдивляючись у моє обличчя, а тоді промовила:
Дякую. Це дуже мило з вашого боку.
Заледве вірячи у те, що правильно її почув, я подав дівчині руку та допоміг сісти до салону таксі.
Розділ тринадцятий
Зазвичай, коли дівчина виявляє таку готовність, я цілком упевнений, що мені буде завиграшки здобути її прихильність. Та з Марді усе виглядало інакше. У цій дівчині було щось таке, що зводило навколо неї неприступну стіну, котра захищала її від усіляких недобрих помислів з боку чоловіків. Не стану стверджувати, що не знайшлось би хлопця, який не спробував би ту стіну здолати, проте на мене Марді справляла саме таке враження недосяжності.
Вона тихенько сиділа в кутку сидіння та дивилася у вікно. Вряди-годи, коли ми проїздили повз вуличні ліхтарі, я міг ясно бачити дівчину. У тому хвацькому капелюшку та з хутряним коміром, щільно загорнутим навколо шиї, вона мала шикарний вигляд.
Урешті-решт ми дісталися мого будинку, і я розплатився з таксистом.
Нагору сходами ми підіймалися крадькома. Я нервувався через того типа, що мешкав навпроти, та була вже майже друга ночі, тож він, певно, вже спав.
Ми дісталися моєї квартири, не потривоживши нікого. Я зачинив двері, увімкнув світло та пожбурив свого капелюха на софу.
Хух! сказав до дівчини. Ніде правди діти мене аж дрож проймав, як ми підіймалися сходами.
Марді стояла та роззиралася кімнатою.
Як у вас гарно, мовила вона. А як багато ви маєте книжок... ну, хіба ж то не чарівно?
У кутку кімнати в мене був обладнаний мініатюрний бар, і Марді підійшла, щоб його оглянути. Ми обоє говорили стишеними голосами, неначе двійко змовників. Я зайшов за стійку.
Чого бажаєте? запитав гостю. Може, ми з вами вип'ємо житнього віскі з імбирною газованкою... це саме те, що треба перед сном.
Марді знову поглянула на мене. Я бачив, що вона ще трохи сумнівається у мені: не налякана, але й не цілком упевнена.
Я всміхнувся до дівчини, промовивши:
Крихітко, щодо мене, то можете не хвилюватися. Я знаю, що ви думаєте, та забудьте про це. З іншими жінками я міг би дозволити собі зайве, але з вами ніколи. Та й ви, гадаю, ніколи б не прийшли сюди, якби так сильно не потребували допомоги... Що ж, я охоче вам допоможу, і, будьте певні, зроблю це безкорисливо.
Коли я це сказав, Марді нарешті відпружилася.
Але нехай то буде геть трішки віскі, а більше імбирної газованки, сказала дівчина.
Поки я змішував нам напої, вона підійшла та сіла у фотель. Це був один з отих глибоких фотелів, сидіння яких розташовані мало не на рівні підлоги. З того місця, де я стояв, мені було видно вершечок її капелюшка та чималу частину ніг. Марді розгорнула поли свого хутряного манто та закинула їх на бильця фотеля.
У кімнаті було прохолодно, тож я увімкнув невеличкий електричний обігрівач, яким користувався у часи, коли опалення в будинку вимикали, а вечори ставали холодними.
Я повернувся до Марді, несучи напої, та подав їй одну зі склянок. Тоді сперся на камінну полицю і кивнув дівчині, дивлячись на неї понад краєм склянки:
Ваше здоров'я! виголосив тост і випив.
Марді відкинулася у фотелі, тримаючи склянку в руці, і на хвилину заплющила очі. Я її не квапив. Я здогадувався, що вона намагається зібрати докупи все, що було їй відомо. Мені ж було за радість просто стояти та дивитися на гостю.
Я справді потребую вашої допомоги, сказала вона нарешті,
і не подумала, з жалем зізналася вона.
Ладен закластися, ви думали, що ваш бос створюватиме для вас перешкоди.
Боюся, що так. Вона трохи зашарілася. Я мусив докласти чималих зусиль, аби побороти прагнення заспокійливо поплескати її по плечі.
Гаразд, сказав я. Забудьте про ті свої страхи. Зараз ви знаєте, що як захочете легко зможете отримати чудову роботу. Розповідайте ліпше, що сталося далі.
Вона похитала головою.
Не можу, от у чому біда. Коли я повернулася до своєї квартири, то застала у ній Лі Кертіса. Цей чоловік Спенсерова права рука. У конторі ми його ніколи не любили, тож я геть не зраділа, побачивши його у себе вдома. Він сказав, що Спенсер хотів, аби я повернулася. Сказав: шеф шкодує, що нагримав на мене, і що той готовий про все забути. Що ж, але я ще й досі була ображена, до того ж, я вже переконалася, що зможу отримати не гіршу роботу, тому сказала «ні». Та Кертіс почав на мене тиснути і врешті-решт переконав мене піти з ним до Спенсера.
Спенсерова поведінка викликала у мене підозри. Я не знала, до чого це все, та мені геть не сподобалося те, що він майже благав мене повернутися. Тож я йому відмовила. Зненацька Марді затремтіла. Я й зараз ніби бачу його перед собою. Спенсер сидів за своїм величезним столом, а його обличчя пополотніло, і він поглянув на мене так, неначе ладен був задушити голіруч. «Ти ще про це пошкодуєш, сказав Лу страхітливим, спокійним тоном. На твоєму місці я би забирався з цього міста геть».